Мандри убивці - Робін Хобб
Ми дісталися колони саме вчасно, аби побачити, як двоє членів нової Регалової групи мчать крізь відкритий простір, простягши руки, і поринають у темну колону, ледь її торкнувшись. Вибирали руну кам’яного саду, але, може, тільки тому, що вона була найближче до прикриття і до неї найлегше було дотягтися. Ми нерухомо стояли поблизу ребра великого блока, що захищав нас від стріл.
Може, він уже пройшов?
Може. Почекаймо.
Минуло кілька вічностей. Я набрав певності, що Вілл утік від нас. Дівчина-на-Драконі раз у раз пролітала над нами, промітаючи тінню стіни каменярні. Крики її жертв порідшали. Лучники сховалися під захист дерев. Я ненадовго задивився, як вона злітає, кружляє над каменярнею. Зеленим сяйвом зависла високо на тлі блакитного неба, погойдуючи крилами. Я міркував, як почувається Блазень у такому польоті. Принаймні мав дівчину, за яку міг учепитися. Зненацька Дівчина-на-Драконі перехилилася вбік, так боком прослизнула по небі, тоді склала крила, падаючи в нашому напрямку. Цієї миті Вілл вирвався з-під прикриття і побіг до колони.
Ми з Нічнооким кинулися навздогін. Були вже до болю близько. Я біг швидко, але вовк іще швидше, а найшвидше тікав Вілл. Потягся рукою до колони, мазнув її пучками пальців, і в цю мить вовк зробив останній стрибок. Його передні лапи вдарили Вілла по спині, головою вперед штовхнувши на колону. Я побачив, що Вілл тане, закричав до Нічноокого, попереджаючи його, ухопив за хутро і спробував відтягти назад. Коли Вілла забрано, вовк устиг вчепитися йому в литку. В ту мить, коли вовчі щелепи зімкнулися довкола Віллової ноги, нас накрила тінь дракона. Я втратив зв’язок зі світом і провалився у темряву.
Численні легенди розповідають про героїв, що боролися з темними ворогами в підземному світі. Мало в яких ідеться про тих, що добровільно вступили в темряву невідомості, рятуючи друзів чи коханих. У понадчасову мить мені запропоновано цілковито ясний вибір. Я міг би вхопити Вілла й видушити з нього життя. Або притиснути до себе Нічноокого й захищати його від усіх сил, які вдиралися в його розум і буття. Це, насправді, й не було вибором.
Ми випали в холодну тінь і потоптану траву. Одної миті була лише темрява і перехід, наступної ми вже дихали й відчували. І боялися. Я схопився на ноги, здивований, що й досі стискаю меч Веріті. Нічноокий тяжко підвівся, зробив два кроки, захитався і впав.
Хворий. Отруєний. Увесь світ гойдається.
Лежи спокійно і дихай.
Я став перед ним, підвів погляд, озирнувся довкола. На мене теж дивилися, не лише Вілл, а й значна частина нової Регалової групи. Більшість із них досі тяжко дихала, один тривожно вигукнув, побачивши нас. На поклик Вілла прибігло ще кілька ферровських стражників. Розступилися віялом, оточуючи нас.
Мусимо повернутися через колону. Це наш єдиний шанс.
Я не можу. Ти йди. — Голова Нічноокого опустилася між його лапами, очі заплющилися.
Це не зграя! — твердо сказав я йому.
Здійняв меча Веріті. То це так я маю померти. Добре, що Блазень мені не сказав. Либонь, я б іще до того вкоротив собі віку.
— Просто вбийте його, — наказав їм Вілл. — Ми й так згаяли на нього багато часу. Вбийте його і вовка. А тоді знайдіть мені лучника, що зіб’є людину з драконячої спини. — Регал повернувся до мене Вілловою спиною та пішов, далі роздаючи накази. — Ви, третя групо. Ви запевняли мене, що завершеного дракона неможливо розбудити і змусити до служби. Що ж, я саме бачив, як блазень без Скіллу так і зробив. Довідайтеся, як це трапилося. Починайте негайно. Нехай бастард випробує свій Скілл проти мечів.
Я підняв меча вгору, Нічноокий звівся на лапи. Його нудило, я боявся, ці наші почуття перемішувалися, а коло солдатів змикалося, обступаючи нас. Ну, якщо я маю зараз померти, то вже нічого боятися. Може, й випробую свій Скілл проти їхніх мечів. Я опустив стіни, зневажливо відкинув геть. Скілл був рікою, що шаленіла довкола, рікою, яка в цьому місці завжди була повноводною. Зачерпнути стільки, щоб наповнитися ним, — не тяжче, ніж вдихнути. Другий подих прогнав із мого тіла втому та біль. Я простягнув цю силу своєму вовкові. Нічноокий поруч зі мною обтрусився. Зуби вищирилися, шерсть стала дибки, зробивши його вдвічі більшим. Я оббіг поглядом мечників, які нас оточили. Ми більше не чекали, а кинулися на них. Мечі здійнялися мені назустріч, Нічноокий метнувся вперед, пробіг між їхніми ногами, тоді розвернувся і вхопив одного зубами ззаду за литку.
Він перетворився на істоту, що складалася зі швидкості, зубів і хутра. Не намагався кусати й тримати. Натомість усією своєю масою збивав їх із ніг, валив одного на іншого, розривав підколінні суглоби й загалом більше рвав зубами, ніж кусав. Перебігав сюди-туди, а я з усіх сил намагався не зачепити його. Він не пробував протистояти їхнім мечам. Тільки-но хтось обертався і наближався до нього, тікав і підбивав ноги тим, що прагнули битися зі мною.
Що ж до мене, то я тримав меча Веріті зі зграбністю та вмінням, яких ніколи досі не знав, орудуючи такою зброєю. Уроки Год і витвір Год нарешті злилися для мене воєдино. Якби це було можливо, я сказав би, що душа майстрині зосталася в мечі та співала мені, коли я змахував ним. Я не міг розірвати коло, яким солдати мене обступили, але й вони не могли пробити моєї оборони, завдавши мені щось серйозніше за дрібні поранення.
У першому запалі бою ми добре билися і добре справлялися, та наші шанси були мізерними. Я міг змусити ворогів відступити від мого меча, міг зробити крок їм назустріч, та вже наступної миті мусив обертатися і змагатися з тими, що зімкнулися позаду мене. Міг посунути коло битви, але не міг утекти з нього. А втім, я благословляв довший засяг меча Веріті, що досі тримав мене при житті. На шум і крики битви надбігали інші. Ці новачки вбивали клин між мною та Нічнооким, дедалі більше відтискаючи його.
Облиш їх усіх і тікай. Тікай. Живи, мій брате.
У відповідь він чкурнув від них, тоді зненацька розвернувся, кинувся в наступ, промчав просто між ними. Регалові люди рубали один одного, намагаючись його зупинити. Не звикли до бою з противником, нижчим за половину людського зросту і вдвічі швидшим. Більшість націлених у нього ударів, замість дістати вовка, розрубували землю там, де його вже не було. Він миттю проминув солдатів, знову зник у буйному лісі. А ті дико зиркали, намагаючись здогадатися, звідки він вискочить наступного разу.
Та навіть у горнилі бою я розумів безнадійність наших зусиль. Регал переможе. Навіть якщо я вб’ю їх усіх із Віллом включно, Регал переможе. Власне кажучи, вже переміг. Хіба ж я не знав від самого початку, що правління є призначенням Регала Царственого?
Несподівано я ступив крок уперед, перерубав одному з солдатів руку в лікті, використав розгін цього удару, щоб нарисувати вістрям меча дугу й розтяти обличчя ще одному. Впавши, вони сплуталися, в колі з’явилася невелика прогалина. Я одним кроком опинився там, зосередив свій Скілл і перехопив Вілла,
