Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Важливі люди! Оце такої! Альона Віталіївна дарма часу у своєму житті не гаяла. Хватка наче у пітбуля... Треба все ж таки подякувати за допомогу. Не відразу, звісно, а за слушної нагоди. Начальниця не любить, коли її занадто вшановують.
Але тепер хоча б вулицями можна ходити, не озираючись. Ліку з Олесею вони ніколи не дістануть, а ось на Сергія їй начхати, нехай хоч убивають, хоч повільно на шматки ріжуть.
Інге з болісною ясністю згадалася остання ніч в Уаджиті: розмови, поцілунки, очі Адвіана, що блищали крізь приглушене полум'я свічок...
Господиня острова нічого не обіцяла. Вона лише сказала, що не обов'язково губити чиєсь життя для виконання пророцтва. Та й сам Маріл, укотре вивчивши стародавні тексти, несподівано зрозумів, що в жодному з них не згадується слово “смерть”.
Він навіть прочитав їм цей уривок, і там було написано, що кров'ю, у якій з’єдналися енергії, треба полити коріння вишневого дерева і все... Ще там згадувалося про вихори та портали, про спотворення простору під час обряду, але про те, що далі станеться з обраною – жодного слова. То, можливо, це і є – кінець обряду? Може, обрана й мала повернутися назад у свій світ жива й неушкоджена? Але чому тоді Маріл був так упевнений, що цього не станеться? Та й Олеся з Лікою... За ідеєю, вони їх теж мало віднести назад у світ людей!
Голова пішла обертом від усіх цих припущень і здогадок.
Інга обхопила долонями скроні, намагаючись затримати шалений хоровод думок, і раптом згадала погляд того чоловіка, що чекав на неї поруч із будинком. Навіщо він її чекав? Судячи з усього, щоб вона не надто розслаблялася. Він витріщався на неї так само, як нещодавно Бір: хтиво, відверто, хіба що слина з рота не капала.
Бір! І як це вона забула! Адже він цілком міг затаїтися, плекати мрії про помсту і тільки чекати слушної нагоди, щоб вкусити, завдати удару...
Бір цілком може бути причетний до того, що сталося з нею. Можливо, йому якимось чином вдалося вплинути на простір... Але як Бір міг знати, що саме зараз, у цю мить вона найбільш вразлива?
Серце затремтіло від радості, нетерпіння. Якщо вона про це здогадалася, то Маріл з Адвіаном теж повинні все зрозуміти. Вони витрясуть із клятого чаклуна правду.
Інга розуміла, що чіпляється за соломинку, але краще вже так, ніж знемагати від безвиході й усвідомлення того, що у неї немає можливості хоча б щось змінити.
Життя у світі людей ставало настільки огидним, що зовсім не хотілося прокидатися вранці. Бо сни їй снилися, як навмисне – все про Уаджет, про Аджвіана...
А вчора, підскочивши серед ночі й глянувши у вікно, вона побачила за склом чорну голову Кайтани, її вогняні ніздрі і палаючі очі. Підхопилася наче навіжена, кинулася, щоб відчинити, і зрозуміла, що це просто вітер шарпає верхівки дерев, та рухається величезна тінь від вуличного ліхтаря.
Інга дала собі слово – не страждати. Від усіх цих переживань її і так, ось уже третій день не відпускав головний біль, та й втома якась незрозуміла навалилася – хотілося лягти і просто лежати без руху, не звертаючи ні на що уваги.
– Це тебе робота вимотала! – припустила Альона Віталіївна, оцінивши блідий вигляд своєї працівниці, – Он аж обличчя сповзло кудись... Візьми-но ти пару вихідних і відпочинь гарненько.
Вихідні Інга взяла. Але вдома сидіти не стала, а вирушила гуляти.
Починався квітень – сирий, але досить теплий. Інга повільно, без усякої мети блукала центром міста, дивлячись на своє відображення у вітринах магазинів.
Несподівано вона спіймала себе на думці, що ось вже цілу годину не думає не про Адвіана, а про те, що треба б замінити пральну машинку… І це відкриття її стривожило.
То невже за кілька місяців пам'ять і зовсім потоншає і все, без чого вона нині не мислить свого життя, перетвориться на звичайне минуле, на далекий сон із нечіткими гранями?
Утім, це й на краще. Звичайно, вона, як і раніше, продовжить чекати і вірити в те, що їй вдасться повернутися в Уаджит.
Але спершу потрібно заспокоїтися, потрібно перестати лити ночами сльози...
Інга спіймала таксі і поїхала на околицю міста, у свій улюблений ресторан, розташований у сосновому гаю на березі річки.
Погода була теплою і сонячною. Зранку дув вітер, але до обіду він затих, заплутався в соснових лапах і завмер. Лише зрідка здригався, погойдуючи голки і шелестячи десь у самих верхівках.
На майданчик перед рестораном уже виставили нарочито грубі дерев'яні столики, схожі на пеньки, а над ними розгорнули темно-зелені парасольки з китицями, у затінку яких Інга завжди почувалася затишно.
Спершу хотіла замовити щось легке: суші чи канапки з рибою, але при думці про їжу злегка знудило, тому вона взяла тільки чашку кави і солоне печиво.
Насичений запах хвої пробудив спогади. Підставивши обличчя гарячим сонячним променям, Інга зітхнула, зробила ковток, як раптом почула:
– Нічого не хочеш мені пояснити?
Вона навіть не озирнулася, поставила чашку на стіл:
– Хіба ти не в бігах? Чи тебе перестали шукати?
– Зумів домовитися на якийсь час...
