Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Потім Інга поїхала до Альони Віталіївни, хоча й не сподівалася застати її вдома.
Начальниця давно і безнадійно перебувала в розлученні, а вільний час і зайві гроші залюбки витрачала на розваги і молодих коханців, а ще вона обожнювала дорогі нічні клуби і модні курорти.
Інга просто хотіла залишити їй повідомлення.
Але, на щастя, Альона Віталіївна виявилася вдома.
Побачивши на порозі Інгу, вона навіть скрикнула від подиву, одразу ж схопила її за руку, потягнула у квартиру, немов злякавшись, що та знову може кудись зникнути.
– У кімнату! – наказала тоном, що не терпить жодних заперечень.
Екран телевізора миготів якимось серіалом.
На овальному журнальному столику стояла почата пляшка коньяку, склянка, на кришталевій тарілці – шматки лимону, чорні оливки.
– Отже, – Альона Вітильєвана запалила цигарку, – розповідай...
– Про що розповідати? Я дійсно дуже шкодую, що довелося ось так терміново виїхати, не попередивши вас...
– Вип'єш?
– Ні, не хочу...
– А я вип'ю...
Альона Віталіївна налила собі в склянку коньяк, зробила ковток і поморщилася.
– Сергій той твій весь цей час навколо ходив, шукав тебе, розпитував... А в мене, сама знаєш, нюх на такі справи. Довелося притиснути його до стінки. І він повідав мені дивну історію, начебто ти занадто багато заборгувала… – Погляд начальниці став крижаним.
– Цей вилупок бреше, – байдуже відповіла Інга і коротко переказала, як воно було насправді.
– Ага, – задоволено кивнула Альона Віталіївна, – я відразу вирішила, що він, як би це сказати, перебільшує... Тому ти втекла?
– У мене не було виходу. До того ж мені дуже пощастило... Я намагалася вам додзвонитися, але не змогла, а потім загубила і телефон, і гаманець...
– Моя дівчинко, – зітхнула начальниця, якій коньяк вже добряче вдарив у голову, – ну нічого! Завтра виходь на роботу, зрозуміла? Ти на таксі приїхала?
– На таксі.
– Я розрахуюсь за таксі і грошей тобі на перший час дам... А більше нічого не бійся. Я сама розберуся!
– Альона Віталіївна...
– Послухай, Інго, – вона знову хлюпнула себе коньяку, – років двадцять тому, коли я була приблизно у твоєму віці, мені ніхто не допоміг. Тоді я зубами вирвала для себе і право на життя, і право на щастя. Після цього присягнулася, що жодна тварюка більше не зможе зіпсувати мені настрій... Ти що-небудь знаєш про цих... виродків? – запитала начальниця і вилаялася нецензурно.
– Пам'ятаю їхні обличчя і той будинок, у який Сергій привіз мене вперше. Недалеко від центру, за парком – величезний будинок із цегляним парканом. Здається, він там один такий...
– Чудово, – начальниця покрутила в пальцях, увінчаних каблучками, склянку з коньяком, – Тоді забудь про них...
Усе це страшенно тиснуло на Інгу. Подібні розмови означали, що її з головою запхали у вир минулого, і вільно зітхнути більше не вийде.
Невже доведеться залишитися тут до кінця життя? Невже вона більше ніколи не побачить Адвіана?
Від нестерпного болю з очей ринули сльози. Інга в знемозі закрила руками обличчя.
– Не плач, – жорстко сказала Альона Віталіївна, – а то я вийду з себе! Ненавиджу, коли розпускають соплі. Ніхто більше тебе не зачепить. Ось візьми... – вона підійшла до шафи, дістала звідти пачку грошей, – Це тобі на перший час. Завтра о восьмій чекаю тебе на роботі, зрозуміла?
– Зрозуміла. Дуже вам вдячна, – з ввічливості подякувала Інга, відчуваючи, як далеко тепер від неї все це життя, – я не від страху плачу... Просто... втомилася.
– Тоді відпочивай. Але пам'ятай – завтра на роботу... У мене без тебе – повнісенький завал, люба, ти ж – моя найкраща продавчиня, тож відпочивати часу немає. Ну йди, дорогенька, бо я на гостя чекаю…
Альона Віталіївна завжди така. Ставить свої потреби понад усе інше. Але в тому, що вона й справді їй допоможе, Інга навіть не сумнівалася.
Зрештою, однією турботою менше. І можна буде повністю зосередиться на тому, щоб спробувати якось повернутися в Уаджит. Але як? Такі сильні чаклуни і мудреці, як Маріл або, як той самий клятий Бір, у світі людей навряд чи існують. Якби в неї залишився хоча б віск, який виконує бажання!
Але надія є. Те, що відкрилося один раз, може відкритися і вдруге. Їй би просто потрапити у світ Дев'яти Королівств і неважливо, куди саме.
Вона – королева Уаджита, за всіма законами дружина принца Адвіана, і будь-який собака там це вже знає.
Такі думки трохи надихнули Інгу, і додому вона повернулася окрилена. Серце було переповнене надією й очікуванням.
Адвіан не відмовиться від неї, шукатиме, намагатиметься знову створити портал у світ людей. Може, він відкриється просто зараз, може завтра або через тиждень.
А якщо на це знадобляться роки? Від такої страшної здогадки Інгу охопив крижаний озноб. Якщо їй доведеться чекати свого коханого до сивого волосся?
