Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Якийсь час вона чекала, що простір знову відчиниться, воронка закрутиться і поверне її назад в Уаджит, до Адвіана. 

Світ людей став для неї непотрібним і нецікавим. Він став чужим. 

Інга й гадки не мала, що тепер буде тут робити. Її коханий, її сестри, її справжнє життя залишилися дуже далеко...

Тому вона просто лежала й чекала.

Але скоро почало ломити потилицю, боліти спина – реальність тиснула немилосердно. Довелося встати і випити таблетку від головного болю.

Не вмикаючи світла, Інга пошкандибала на кухню, зазирнула в холодильник, де залишалася деяка їжа.  Потім машинально ввімкнула кавоварку. 

У власній своїй квартирі вона почувалася небажаною гостею або навіть злодійкою, яка прокралася сюди потайки від господарів, і ось тепер варить собі каву, нахаба...

Вона не мала ані найменшого уявлення про те, як їй тепер жити. Якщо найближчими днями Маріл не відкриє портал і не забере її назад, то доведеться думати про буденне: про гроші, про роботу. Не може ж вона просто лягти й померти від туги!

Годинник показував пів на сьому. За вікнами  мерехтіла  темрява, розбавлена електричним світлом.  Інга зробила ковток кави – перший за чотири тижні. Відчула гіркоту на язиці  і легке запаморочення.

Добре ж! Насамперед треба прийняти душ і гарненько виспатися, а завтра вранці вона подумає, що  робити. 

У двері подзвонили.

Інга здригнулася від несподіванки. У першу мить її охопив колишній страх, а наступної – стало абсолютно все одно, що буде.

Відчинила двері, навіть не глянувши у вічко. На порозі стояла сусідка.

– А я оце чую: шум у квартирі, – сказала сусідка, –  Ти, чи що, їздила кудись?  Щось я тебе давненько  не бачила. І чому це в тебе така темрява? –   запитала вона і, помітивши дивне вбрання Інги, почала розглядати  її з цікавістю та легким занепокоєнням.

– Так, мене не було вдома кілька днів. Їздила до далеких родичів... А що сталося?

– Та тут тобою всі посилено цікавилися. Цей твій приходив, разів п'ять за один день, усе дзвонив, дзвонив... І ще якісь пики маячили,  такі, що не вселяють довіри... Я пригрозила викликати поліцію.   Що ти накоїла? У тебе проблеми якісь?  –  закінчила вона, багатозначно дивлячись на Інгу.

Сусідка жила у квартирі навпроти з собакою і трьома котами. 

Вона була в'їдлива, але, по суті, непогана. І завжди хотіла все про всіх знати –  звичайна самотня жінка без особистого життя.

– Нічого не накоїла. Із Сергієм я давно розлучилася, а про інших  – і гадки  не маю. Може, адресою помилилися... Не хвилюйтеся, я сама розберуся, – відповіла Інга і хотіла вже було двері зачинити, але сусідка сказала:

– Тут  родичка твоя приїжджала... А ще якась фіфа в хутрі... сказала, що  власниця  магазину, в якому ти працюєш.

–  Дякую!  Поговоримо опісля, – сказала Інга і зачинила двері.

У тому, що Альона Віталіївна її розшукує  ніякого дива  немає.  Але навіщо приїжджала тітка? Що їй знадобилося?

Входження в минуле життя виявилося болісним, неприємним, нудотним. 

Потрібно було зателефонувати, а телефон залишився в Уаджиті разом із гаманцем. Але картки чорт із ними, можна відновити, паспорт-то вдома залишився. Запасні ключі теж, на щастя, є...

Інга вийшла на балкон. Сніг на вулицях уже розтанув, і вітер дув теплий, наповнений запахом сирої землі.

Спогади вдарили в серце гарячою хвилею.

– Адвіане... Я так кохаю  тебе! – прошепотіла вона, звертаючись у порожнечу, в нікуди, бо не знала, в якому боці від її квартири знаходиться Уаджит.

–  Сподіваюся, що все вийшло як треба. Вишневе дерево зацвіте, а Уаджит поверне свою колишню силу... Сподіваюся, що я це побачу...

Постояла, глибоко дихаючи, потім рішуче витерла сльози. Якщо вже опинилася у світі людей, то треба закрити всі старі борги, завершити всі розпочаті справи, зірвати покриви з усіх недомовлених секретів.

Тож не варто витрачати час на сон і непотрібні спогади.  І приказка справедлива: сльозами горю не допоможеш.

Інга швидко переодяглася і пішла до сусідки. Сказала, що загубила телефон і гаманець,  викликала  таксі. 

Сусідка не відмовила  і грошей  дала,  бо сама частенько  клянчила у  Інги якусь річ з магазину за собівартістю і  цінувала хороші стосунки між ними.

За півгодини дівчина вже дзвонила у ворота тіткиного будинку. Вона попросила таксиста почекати п'ятнадцять хвилин – порахувала, що стільки часу буде достатньо для пояснень. 

Двері відчинив тіткин чоловік і, побачивши Інгу, просто сторопів від подиву. Вона ніколи не приїжджала ось так, без запрошення, на ніч глядячи.

Він навіть спробував загородити вхід до будинку, але Інга майже грубо відштовхнула його і увійшла.

– Навіщо ви приїжджали до мене? – запитала Інга тітку, яка з'явилася в отворі дверей, що ведуть у вітальню.

–  Привітатися не хочеш? 

– Ні, не хочу! То навіщо?