Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– Ще не пожежа, але може й спалахнути! – відповіла та.
Дізнавшись, у чому річ, стара спершу віднікувалася, злякалася, що якщо вона вдасться до магії в стінах замку, то Маріл це неодмінно відчує.
Але Лула вмовляннями і погрозами врешті-решт переконала її.
Патіша міцно замкнула двері, ще ретельніше зсунула штори і прочинила вікно, щоб легкий ранковий вітерець трохи розсіював магічний вплив.
Потім, діставши заповітний мішечок, який принесла з собою з дому, розклала на підлозі дзеркало, пергамент, чорний порошок.
– А ти стеж, щоб ніхто нічого не підслухав... А то тут достатньо таких – жадібних до чужих секретів! – проворчала вона, красномовно витріщаючись на Лулу.
Патіша плюнула на тьмяну поверхню дзеркала і протерла його пеленою нічної сорочки.
Чаклун відгукнувся миттєво, немов чекав цього заклику.
Новина про те, що він безумовно потрапив під підозру, дещо стривожила Біра, але й не занадто здивувала.
Зате він страшенно зрадів, дізнавшись, що його закляття спрацювало, і Інга розчинилася в невідомому напрямку.
Легкий сум, що він більше її не побачить, вжалив душу, але Бір одразу ж змусив себе думати про те презирство, яке нахабне дівчисько посміло до нього відчувати.
Звичайно, ніхто не зможе звинуватити його голослівно – на те в обох королівствах є свої закони, – а пошуки доказів займуть багато часу, бо немає живих свідків.
– Сподіваюся, вона зникла прямо з їхнього подружнього ліжка! – сказав Бір.
– Не знаю, звідки... Їх не було в Уаджиті, вони ще ввечері кудись поїхали... Маріл, Адвіан і всі три дівки... А повернулися вже без цієї... Напевно, її духи забрали! – із задоволенням додала Лула.
Бір зробив вигляд, що все почуте не має жодного значення. Але насправді йому було над чим поміркувати.
Неодмінно слід з'ясувати, куди і навіщо вони їздили вночі...
– Це ти відіслав її світ за очі? – раптово запитала Лула.
– Ні, не я, – збрехав чаклун.
– Але ти щось знаєш про це! – наполягала Лула, розуміючи, що Бір каже їй неправду.
– Послухай, ти ж – розумна дівчинка, я не залишу тебе без винагороди, – пообіцяв чаклун, – І нагорода ця буде дуже щедрою! Тільки дізнайся, що там насправді сталося...
– Не потрібна мені ніяка нагорода,! – пирскнула Лула, – Адвіан пообіцяв вирвати тобі серце. Ти знаєш Адвіана? А я знаю... Якщо він вже що пообіцяє, то неодмінно зробить... До речі, він збирається в Даяд разом із Ренальдом... А я тут ні до чого, зрозумів? І буду все заперечувати...
– Дурепа! – лагідно сказав чаклун, – А я-но збирався покликати тебе сюди, у Даяд, щоб ти була поруч зі мною...
– Здався мені твій Даяд! Я хочу залишитися тут і жити спокійно. Якщо Інга зникла назавжди, то Адвіан рано чи пізно повернеться до мене...
– Ти, люба, замішана в цю історію по самі вуха. Коли король або принц дізнаються, що ти передавала мені відомості...
– Не лякай – не налякаєш! Я скажу, що ти мене взяв силою, скориставшись моїм трагічним становищем, моєю слабкістю, а потім почав залякувати, – зухвало відповіла йому Лула, – скажу, що це ти змусив мене нашкодити Інзі. Думаєш, Адвіан не захоче в це повірити? Ще як захоче! Повірить із превеликим задоволенням! Скажу, що це ти мені дав зілля... Патіша – стара баба, нікому й на думку не спаде, що вона дещо розуміється на магії! Реальної сили в неї немає, так, трохи досвіду... А ось ти – інша річ, тому усі підозри впадуть на тебе, зрозумів? – проспівала Лула, якій сподобалося залякувати Біра.
Вона не могла йому пробачити того, що він на якийсь момент узяв над нею гору.
– Маріл зрозуміє, що це – не моя робота. Занадто примітивно! Імовірно, він уже це зрозумів... – сухо відповів чаклун, хоча насправді ледь не занімів від такого нечуваного нахабства.
Дівчині пощастило, що вона зараз далеко від нього.
– Але ти міг навмисне зварити саме таке зілля, якраз, щоб і відвести від себе підозру, – відповіла на таке Лула.
– Тоді навіщо ти мене попереджаєш? – стримуючи лють, запитав Бір.
– Припустимо, з вдячності. Не хочу, щоб ти надто вже постраждав... Але про мене забудь! У нас ніколи нічого не було. Я допомогла тобі, і тепер ми в розрахунку. І більше не шукай мене.
Сказавши так, Лула перевернула дзеркало, закінчуючи розмову.
Серце її шалено калатало, руки тремтіли, але вона була задоволена, що зуміла так відважно протистояти Біру.
Вона й справді більше не хотіла бути для нього ні коханкою, ні прислужницею.
– А не боїшся? Цей чаклун дуже могутній... Ще й мені дістанеться, – занепокоєно припустила Патіша, – Напустить на нас якесь марево…
– Я жила спокійно і щасливо, поки ці дівки не припхалися сюди, – люто промовила Лула, – Мені вистачало тієї уваги, яку я отримала від Адвіана. Мені й далі хочеться жити спокійно і, по-можливості, щасливо. Я ж не лиходійка якась, просто дуже сильно кохаю... І це – моє виправдання. У крайньому разі, я в усьому зізнаюся, – Лула рішуче струснула волоссям, – Адвіан пробачить мене, пробачить... Він не стане мстити жінці...
