Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– Тому що ти все ще належиш до світу людей. Сила єдинорога ще не взяла гору над твоєю людською сутністю...
– Напевно, скоро візьме… – прошепотіла Ліка і зчепила зуби, щоб не скрикнути, відчувши удар обсидіанового леза.
– Нехай усе вийде! – сказала Інга, простягаючи Адвіану руку.
– Усе вийде...
Як не важко було принцу, але він холоднокровно розрізав її ніжну білу шкіру, холоднокровно дивився як ллється кров.
Маріл став поруч із деревом, підняв заповнену до країв чашу до неба і почав стародавньою мовою голосно викрикувати слова заклику. Він не знав, що вони означають. Багато разів намагався витлумачити їх, але так і не зумів.
Щойно мудрець заговорив, здійнявся ураганний вітер.
Він вирував, сиплячи навколо дрібним камінням, але галявину, на якій відбувався ритуал, не зачіпав, тільки свистів люто, немов натикаючись на невидиму перешкоду.
Чорні хмари летіли небом, у них виблискували вогняні стріли, але обрій, де ось-ось мало зійти сонце, залишався напрочуд ясним і світлим.
Перший блідо-рожевий промінь ковзнув по сухій кроні.
Маріл перекинув чашу донизу і виплеснув її вміст у землю, у траву, у квіти. І майже відразу уся ця зелена пишність пожухла, почорніла, і галявина стала мертвою.
Такого ніхто не очікував. Маріл злякався не на жарт. Невже він припустився помилки?
Але ще за мить у глибині чорної землі, спершу блідо, потім дедалі яскравіше і яскравіше засвітилося деревне коріння, наповнене невідомою енергією.
Ця енергія стрімко побігла вгору по сухому стовбуру прямо до крони і почала розтікатися, проникаючи в найдрібнішу гілочку.
Пролунав страшний тріск. Спершу всі подумали, що це грім, але тут повітря навколо завібрувало, утворюючи моторошні воронки.
– Спотворений простір відкриває портали! – крикнув Маріл, – Але нам нема чого боятися... Я знаю, як захиститися... У мене достатньо сили, щоб утримати...
Договорити він не встиг. Повітря лопнуло, оголюючи вузьку чорну щілину праворуч від вишневого дерева.
– Адвіан! – крикнула Інга страшним голосом.
Він схопив її, намагаючись утримати. Але сріблясті вихори, схожі на довгі чіпкі пальці, зі страшною силою відірвали їх один від одного.
Інгу потягнуло в діру, що відкрилася.
Маріл ударив по порталу потоком енергії, і несподівано з жахом і відчаєм виявив, що сила його скута, що він не може нічого зробити...
Портал стрімко втягнув Інгу у свою мерехтливу утробу і закрився.
Вітер негайно вщух, згинули хмари, сонце продовжувало спокійно і велично сходити над світом, а вишневе дерево тихо тремтіло гілками, наливаючись новим життям.
