Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Долоня  дівчини засвітитися зсередини мірним рудуватим світінням.

– Що це?  – здивувалася Олеся і навіть нахилилася, щоб розглянути краще.

– Пам'ятаєш, я тобі розповідала, як у печері мокру стіну помацала? Ну ось тоді в мене щось і просочилося або вселилося… Іноді воно світиться... Але це не боляче, тільки лоскотно трохи і так... дивно... Не пояснити, як!

– То  чому ти мені раніше не сказала?

–  Не знаю. Хотілося мати власну маленьку таємницю.

– А чому ти Марілу не сказала?  Раптом це якась інфекція, невідома науці?

–  Тутешній науці чи тамошній? – всміхнулась Ліка і похитала головою, –    Ця відмітина такого ж кольору,  як і та, що була на лобі Таога, пам'ятаєш? Ну Таог,  чорний жеребець з острова!  Я впевнена, що все це пов'язано з єдинорогами... Мені сон наснився вчора, тільки я нікому ще про нього не розповідала. Наче я  знову опинилася в тій печері під водоспадом, і знову шукала вихід, і коли зовсім зневірилася і заблукала, до мене просто зі стіни вийшов єдиноріг. Такий самий чорний, як Таог, але старіший, навіть стародавній, весь мохом вкритий...

– І що?

– Нічого. Ми просто стояли поруч і дивилися один на одного, але в нього були такі очі... Він кликав мене кудись, а потім я прокинулася...

– Ти думаєш, Господиня острова не просто так тебе вибрала, не тільки тому, що ти незаймана? – запитала Олеся.

– Незайману знайти легко, –  пирхнула  Ліка, – я впевнена, що є і інші причини.  І скоро я їх дізнаюся!

– Шкода, що мені не зможеш розповісти! - важко зітхнула Олеся, згадавши, що завтра їм доведеться розлучитися.