Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Господиня острова сказала, що давні пророцтва нестійкі і інколи виконуються зовсім не так, як про те написано в книгах. Пророцтва передвіщають події, які мають трапитися в майбутньому, найчастіше – в дуже далекому майбутньому, тому можуть змінюватися, і часом, дуже непередбачувано змінюватися.
І навіть, якщо основні віхи збіглися, це не означає, що і кінцевий результат вже вирішено.
Чаклуни минулого, які володіли більшими знаннями, ніж нинішні мудреці Уаджита, дуже ретельно підходили до того, щоб залишити своїм нащадкам якомога чіткіші передбачування.
Час від часу чаклуни піднімали очі до зірок, заглядали в земні глибини, дивилися крізь водну гладь, щоб перевірити, чи не змінилися причини, чи не з'явилося передумов для створення нового майбутнього?
Тому й було залишено так багато розрізненої інформації. Чаклуни записували все, що бачили й відчували, додавали нове, але не знищували старе. Вони вірили в те, що наступні покоління знавців зуміють розібратися і в основних віхах, і в наслідках, і в передбаченнях.
– Це означає, що вишневе дерево може й не відродитися? – занепокоєно запитав тоді Адвіан у Господині острова.
– Воно відродиться, якщо того забажають стихії. А щоб стихії залишилися задоволені, потрібна кров. Будь-якому народженню передує смерть. Але смерть не обов'язково має бути очевидною...
Вони виїхали відразу після опівночі. Маріл велів усім одягнутися у вільний темний одяг і всю дорогу мовчати, думати про майбутній ритуал, наповнюючи цими думками свою кров і своє серце.
Це було дуже важко, бо думалося про що завгодно, тільки не про необхідне.
Ліка чомусь згадала ляльку, яку в неї, семирічної, вкрали на дитячому майданчику. І як не намагалася гнати з голови цю ляльку: з негнучкими руками й ногами, кучерявим жовтим волоссям і губами бантиком, а позбутися її не змогла. Так подумки, Ліка і принесла цю вкрадену кимось ляльку в жертву стихіям.
Олеся згадала свого улюбленого коня на прізвисько Верес. Вона так до нього прикипіла, що збирала гроші, щоб викупити його і перевезти на іншу стайню, де були більш підходящі умови, але не встигла.
Вереса взяла покататися директорська дочка – нахабна пігалиця, впевнена, що їй дозволено все на світі.
Вона довго ганяла на ньому по якихось ярах, і наганяла до того, що він побив собі копита. Глибокі рани вчасно не обробили і туди потрапила інфекція. Почалося зараження крові.
Але Верес не був призовим конем.
Тому директор, щоб не витрачати гроші на дороге лікування, а головне – щоб приховати від усіх недбалість своєї улюбленої донечки, вважав за краще коня приспати.
То була страшна трагедія в житті Олесі. Після цього вона залишила професійний спорт, хоча й готувалася тоді до змагань з конкуру, і стала їздити рідше: просто платила гроші й брала коня на прокат.
"От би кого принести в жертву!" – мрійливо думала вона, знову переживаючи ті події, згадуючи задертий ніс нахабної директорської доньки і її грубий сміх після того, як Олеся спробувала пояснити, що Вереск, узагалі-то скоро належатиме їй...
Інга думала ні про що і водночас про все одразу. Думки металися від спогадів раннього дитинства до останніх подій: до зради і потрапляння в Уаджит... Їй раптом здалося, що в житті її було дуже багато таємних знаків і символів. Але вона ніколи не надавала їм значення, для неї то був просто черговий прожитий день.
Тільки Адвіан розмірковував про майбутній ритуал. Він умів зосереджуватися так, щоб вигнати зі своєї свідомості все зайве або, щоб зовсім ні про що не думати.
Король Ектор і королева Естелла провели їх до краю лісу і благословили. Їм би хотілося й самим бути присутніми під час обряду, але таке свавілля могло закінчитися погано, адже в жодному з пророцтв про вишневе дерево їх не було. А волю стихій в ніякому разі не можна порушувати.
Ектор і Естелла стояли на узліссі й дивилися вслід вершникам, поки ті не зникли з поля зору…
– Занадто все буденно і просто, – не втримавшись, прошепотіла Інга Адвіану, – немов ми їдемо не Уаджит рятувати, а в якусь розважальну поїздку.
– Мовчи! – почувши голос, суворо перервав її Маріл, – Мовчи і думай про обряд!
Він і сам побоювався, що все може піти не так, а це – лише їх єдиний шанс.
І тепер Інга та Адвіан стояли праворуч від вишневого дерева і дивилися, як мудрець готується до символічного жертвопринесення.
Стрічки, які вони пов'язали на сухі гілки під час весільної церемонії, Маріл зняв, не розв'язуючи вузлів, і сховав у кишеню, пояснивши, що опісля їх треба буде спалити, щоб ніхто й ніколи вже не зміг їх розплутати.
Ліка й Олеся стояли з лівого боку галявини.
– Шкода, що Ренальда тут немає... А то мені якось не по собі... – прошепотіла Олеся, спостерігаючи як Маріл креслить пальцем у повітрі навколо дерева загадкові знаки.
У нічному повітрі залишався слід від цих знаків: блідо-червоний, димний, а потім він розтікався по вершині гори й кривавим туманом осідав на камінні.
– А мені подобається! – шепотом вигукнула Ліка, – Так урочисто, що дух захоплює! Ну ось знову, починається... – пробурмотіла вона, розкрила долоню і почала терти її пальцями.
