Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Адвіан міцно спав, а от Інга заснути не могла. Незважаючи ні на що, вони зуміли відволіктися від неприємної події, і ніч вийшла чудовою. Але після цього Інгу знову почали мучити важкі думки.

І просто так від них відмахнутися у неї не виходило. 

Почувши розмірене дихання Адвіана, вона піднялася, кілька хвилин із ніжністю вдивлялася в його гарне спокійне обличчя, потім одяглася і вийшла.

Час наближався до полудня. Замок був тихим і сонним, розімлілим  від теплого весняного сонця. Лише слуги безшумно бігали коридорами, намагаючись не розбудити гостей, що відпочивали після святкової ночі. 

На кухні знову готувалися гори їжі.  У печах усе палахкотіло й клекотіло: смажилося м'ясо, варилася підлива, тушкувалися овочі, готували тістечка з кремом та інші смачні речі, від яких ввечері ломитимуться столи в парку.

Інга зазирнула на кухню й одразу побачила Патішу. Та, розташувавшись подалі від палаючих печей, мила овочі та зелень для сніданку.

Помітивши, що Інга  дивиться у її бік, стара спершу так злякалася, що в неї й руки затрусилися, та  негайно змусила себе заспокоїтися.  Ніхто ж не знає, що це саме вона зварила те зілля.  

Патіша й гадки не мала, чим усе закінчилося, тому що Лула кудись поділася, а ходити й розпитувати, звісно, ж – не найкраща ідея.

Але Інга з нею  навіть не заговорила.  Подивилась, потім оглянула  уважним поглядом величезну кухню, по якій бігали, метушилися кухарі і, розвернувшись, пішла собі. 

Патіша похолоділою долонею витерла піт із чола. Вона вже шкодувала, що допомогла онучці. Ця подія може сильно ускладнити їй життя.  

То чи не краще піти із замку, поки не пізно? Їй добре заплатили за перший день роботи. У неї є коштовності, до того ж вона зуміє дістати ще, якщо добре натисне на Лулу. 

Ні, краще почекати. Можливо, сьогодні замком підуть якісь плітки, і вона зрозуміє, що там сталося. Ось тоді й вирішуватиме,  як вчиняти далі.

Лула була в парку, наповнювала вази квітами й розставляла їх на столиках. У теплому повітрі стелився п'янкий аромат троянд.

Інга підійшла безшумно і зупинилась  за її спиною. Лула щось наспівувала, моторно розбираючи зелені стебла з шипами, але раптом відчула позаду чужу присутність і обернулася.

Очі її розширилися від жаху, і вона, зойкнувши, в страшному хвилюванні притиснула руки до грудей.

– Мене злякалася? – поцікавилася  Інга.

– Я... ні, просто не очікувала…

– То  розповідай! –  Інга добродушно посміхнулася.

– Про що? – Лула постаралася здивовано блимнути  очима, але вийшло не дуже переконливо.

– Тобі нагадати? – не змінюючи привітного виразу, уточнила Інга.

– Вибачте, пані, але я не зовсім...

– А хочеш,  розіб'ю тобі обличчя? – усміхнулася Інга.

Лула зрозуміла, що викручуватися – собі дорожче. Та й нерозумно, до того ж.

– Усе, що знала, я розповіла Марілу, – сказала вона.

–  А тепер розкажи мені. Я теж залюбки послухаю.

Але чаклун навчив Лулу, що слід говорити. Він порадив їй зізнатися. Не в усьому, звісно, але в тому, у що охоче повірять. 

– Гаразд, – важко зітхнула Лула, зображуючи важкий роздум, – я розкажу тобі те, чого не сказала Марілу... Коли Адвіан заснув, вже не знаю від чого: від вина чи від чогось іншого, я просто скористалася ситуацією... Я вирішила розіграти його, ось і все! Пішла до цих двох дуреп і сказала їм, що принц вимагає їх до себе...

–  Розіграти?

– Я не подумала про наслідки, визнаю! – вигукнула Лула якомога щиріше, – Та я була пригнічена, ображена. Мені захотілося помститися.  Немов, щось найшло, розумієш? А як би ти вчинила, якби тебе кинули? Ти б не захотіла помститися?

Але Інга мовчала, тільки дивилася на неї з жалістю, з презирством.

– Інших засуджувати легко! – сказала Лула, опускаючи очі,  бо не витримувала  цього погляду, – а я просто хотіла, щоб він страждав. Наш зв'язок триває вже кілька років, ти не знала? Я кохаю його...

– Ну-ну, що ти ще  мені скажеш?

– А ти тут лише кілька днів і вже – королева! Прикро і боляче! –  в з відчаєм кинула Лула. 

Зараз вона  не гралася, а висловлювала ті почуття, які і справді відчувала.

–  Деякі  речі не можна змінити, з ними можна тільки змиритися, – спокійно відповіла Інга, – Не знаю, що я маю зробити  згідно з вашими законами, але ось закони людського світу наполегливо радять мені ткнути тебе обличчям у це відро з трояндами...

– Пані! – гукнула Лула, полотніючи.

– Але я не стану витрачати на тебе ні сили, ні енергію. Тільки от скажи мені, Луло, на що ти сподівалася?

– Не знаю... Я просто виплеснула свою образу, а  потому  вже – будь як буде! –  пробурмотіла дівчина.

Незворушність Інги лякала її сильніше, ніж крики та погрози. 

– Я сподіваюся, що ти почула мої слова і зрозуміла їх.  Сама вирішуй, залишатися тобі в замку чи ні.  Але, якщо залишишся, то гарненько подумай про те, як ти житимеш далі...