Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
І вона знову рвонулася вперед, не бачачи, куди ступають ноги.
Коли, після чергового кроку, нога не знайшла опори, Інга одразу зрозуміла, що сталося, але зробити вже нічого не змогла.
Вона за інерцією полетіла донизу, впала і покотилася обривом, боляче б'ючись боками і головою об тверду землю.
А слідом за нею неслося пронизливе, злісне виття звірів, які втратили свою здобич.
Інга намагалася зупинитися, хапаючись руками за траву, але лише виривала її разом із коренем, і продовжувала нестримно котитися.
А голос мовчав. Він більше нічого не говорив.
Крутий схил закінчився стрімким урвищем. І разом із розсипом дрібного каміння, зірваним зі своїх місць її шаленим перекиданням, Інга полетіла у прірву.
По той бік вона побачила білястий серпанок, що плив між вершинами скель, і заплющила очі. Вже краще каміння, ніж звірині ікла...
Густі клуби туману, здавалося, затримали її падіння, але за мить, наче чиясь невидима рука знов із силою штовхнула її донизу. Вітер заревів, засвистів у вухах, зірвав з її плечей плащ, поніс убік...
Очікуючи удару, Інга продовжувала думати про Адвіана. Вона прощалася з ним, подумки посилаючи йому свою любов.
Упала, але нічого не відчула. На мить знепритомніла, а потім прокинулася, відчуваючи себе цілком живою.
Навколо було тепло і тихо... Ні, не зовсім тихо. До слуху долинали якісь дуже знайомі звуки.
Інга спершу розплющила очі, а потім повільно піднялася на ноги, тремтячи від спантеличення, від подиву, і все ще не вірячи у свій чудесний порятунок...
Її зір, відновлюючись, вихоплював із напівтемряви знайомі обриси.
Немає ніякої помилки. Вона у світі людей, у своїй власній квартирі.
Сильно вщипнувши себе за руку і зрозумівши, що це ніякий не сон і не мана, Інга знову повалилася на підлогу, на свій килим, і застигла наче мертва: без думок, без почуттів, без життя.
