Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– То може зайдеш, вип'єш чаю? До речі, де ти була так довго? І на дзвінки не відповідала...
– Не ваша справа...
– Інго, я дозволю тобі так зі мною розмовляти! – сказала тітка, багровіючи обличчям.
– Знаєте, мені все одно, навіщо ви мене шукали. Я ж приїхала, щоб поставити вам лише одне запитання. Хто батько тих дівчаток-двійнят, яких моя мати залишила в пологовому будинку?
У тітки й очі округлилися. З багрової вона стала мертвотно-блідою, а потім якоюсь синьою.
– Яких дівчаток-двійнят? – пролепетала після напруженої паузи.
– Ой, тільки от не треба! Я все про них знаю. Одна росла в дитячому будинку, а інша в прийомній сім'ї з матір'ю-п'яницею.
– Звідки ти це все дізналася? – насилу переводячи подих, запитала тітка.
Її чоловік делікатно пішов в іншу кімнату, але було зрозуміло, що він прислухається до кожного слова.
Та й тіткині діти – два білявих і капловухих пацана тринадцяти і десяти років обережно визирали з глибини дитячої кімнати.
– Чому мати їх кинула? – знову запитала Інга, дивлячись просто в очі тітки.
– Це був випадковий зв'язок, – нарешті тихо відповіла та, – дурний зв'язок... на вечірці. Я не знаю, хто їхній батько. І твоя мати не знала, вона тоді надто багато випила і переспала з кількома... Говорила, що погано пам'ятає, що там сталося...
– Це все?
– Все, що я знаю. Ми вирішили, що їх краще залишити… Твоя мати насилу тебе піднімала... А ще двох вона б не прогодувала...
– Зрозуміло!
Інга повернулася і пішла до вхідних дверей. Усе необхідне вона дізналася. Далі слухати немає сенсу – можуть початися звинувачення, закиди, виправдання та інша каламуть.
– Інго! – окликнула її тітка.
Вона, уже взявшись за ручку дверей, зупинилася, але не обернулася.
– Я хочу купити твою квартиру.
Інга мовчала.
– Вона для тебе занадто велика. На ці гроші ти зможеш придбати хорошу однокімнатну, та ще й залишиться. Подумай добре!
Інга, нічого не відповівши, вийшла з дому.
