Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– Послухай, у мене робота, – відповіла Інга з раптовою злістю.
– Я сам відвезу тебе на роботу.
– Ага, як же! Так я і поїхала з тобою!
А поліцейська машина якраз доповзла до перехрестя і зупинилася, притулившись до тротуару, немов чогось очікуючи. Дуже доречно!
– Та не чіпатиму, слово даю! За тебе поручилися люди, з якими сваритися немає резону... До того ж я тут один. Ще кілька запитань і ти вільна.
Інга поморщилася. Автобус мав прийти за кілька хвилин.
– Добре. Давай свої запитання!
– То як вам вдалося втекти? Сам я не бачив, але мені сказали – це було вражаюче.
– Петарди підірвали, – пирхнула Інга, – у мене в сумці завалялася парочка.
– Петарди? У сумці? – він недовірливо підняв брову.
– Чому ні? У мене там і ніж був, – безстрашно відповіла Інга.
Чоловік задумався на мить.
– Так, твою сумку не обшукали! То значить, петарди… Нехай так…
Інга бачила, що він їй не надто повірив, але інших варіантів пояснення в нього і самого не знаходилося.
– Це всі запитання? – уточнила дівчина.
– Ні, не всі. Де Сергій? Він теж зник. Але ж він нам так і залишився винен...
– Думаєш, він припхається до мене після всього того, що накоїв?
– Ну, всяке буває... Жінки й не таких мерзотників прощають, – з презирливою насмішкою заявив чоловік.
– Ні, я не прощаю мерзотників, – втомлено відповіла Інга, – і Сергія я не бачила. Мене теж не було в місті...
– Так от, якщо ти його побачиш, то, будь ласка, подзвони, – сказав чоловік, сунув їй у кишеню куртки візитівку, а потім безцеремонно наблизився очима до її обличчя, – Ти ж хочеш, щоб негідник був покараний?
– Та мені, по суті, все одно!
– А нам – ні. Рахуй, крихїітко: антикварною статуеткою по голові – це раз, газовий балончик в очі – два, та ще порізане зап'ястя... До речі, зашивати довелося. Але ми до тебе претензій не маємо. Тому я і прошу тебе про цю маленьку послугу...
– Добре! – відповіла Інга, вирішивши, що зараз краще погодитися, щоб цей придурок уже відстав від неї нарешті.
Чоловік знову посміхнувся і раптом подивився на неї таким масляним поглядом, що клубок підкотився до горла.
– А то, може, ввечері в ресторан? Я ще тоді звернув увагу, яка ти... красива, горда... Присягаюся, не ображу, навпаки, будь-яке бажання виконаю...
– Ні, дякую, – відповіла Інга, внутрішньо здригаючись від огиди.
– Усе буде, як забажаєш, крихітко, обіцяю!
– Ні! – вона струснула головою, розвернулася і побігла до зупинки, куди вже якраз підповзав автобус.
Шановні читачі! Завтра викладу останній розділ. Бо сьогодні не встигну!
