Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Прокинулася я вдосвіта, посміхнулася новому дню і поки Вестор та Армаріс ще спали, вирішила провідати Гектора.

Я знову натягла зручний спортивний костюм та кросівки, вийшла назовні. Було прохолодно, але вже розвиднилося. Сонячне коло, що ледь з'явилося через високі гори, лоскотало моє обличчя.

- Гекторе, друже мій, привіт, – підійшла я до коня.

Він схропнув, ніби вітаючись, хрумкав принесений мною шматочок цукру, який мені люб'язно дав Рід.

- Поїхали, покатаємось? – я сіла на коня, і ми легким підтюпцем попрямували по околицях.

Кінь пам'ятав про моє бажання не підніматися на вершину та взяв курс на лісочок, що розкинувся неподалік.

Високі сосни, кучеряві дуби, мов могутні сторожі, оточили нас. Під ногами шелестіло листя, співали ранкові пісні пташки, а по гілках однієї з сосен скакала руда білочка.

- Як тут гарно! – Прошепотіла я, розглядаючи все навколо.

Кінь же йшов уперед, наче точно був упевнений у кінцевій точці нашого маршруту.

І справді: хвилин за п'ятнадцять ми зупинилися біля озера з прозорою небесно-блакитною водою.

Гектор зупинився, я зіскочила на землю та підійшла до води, але вже за мить відскочила від берега, щойно торкнулася рукою поверхні озера. Крижана вода обпікала мою руку.

Я довгий час просто сиділа на пагорбі і дивилася на нього, не в змозі відвести погляду від гладкої, немов дзеркало, поверхні води. Це було дуже гарне озеро, на дні якого я розглянула пласке каміння та дрібних рибок.

Раптом у самому центрі озера щось завирувало, вгору злетів стовп води і з шумом опустився назад, утворивши хмари бризок. Я не встигла злякатися, як ці бризки яскраво заблищали на сонці, над усім озером повисла веселка, а потім усе зникло. Я сиділа, наче заворожена. Перед моїми очима знову з'явився той самий демон. Армаріс. Він йшов до мене, простягав руки, посміхався, в його очах хлюпалося щастя, нескінченне щастя і… кохання?

- Армаріс! – Вигукнула я. – Він же просив Гектора о восьмій ранку приготувати. От халепа! А зараз котра година, цікаво? Сонце піднялося вже досить високо. Гектор, любий, треба повертатися, – я схопилася в сідло і розвернула коня, погнавши його галопом.

Повернулися ми якраз вчасно. Вестор та Армаріс стояли на порозі будинку і голосно розмовляли, відчайдушно жестикулюючи.

- Я ж просив вас! – вкотре повторив демон. – Армарісе,  я все пам'ятаю. Та зараз я сам нічого не розумію. Але Гектор зник. Його немає в стайні... І найголовніше – Емми теж немає.

- Мене це не хвилює! Знайди їх! Негайно!

- На їх пошуки вже надіслано загони…

- Хлопчики, доброго ранку! – Усміхнулася я, під'їжджаючи ближче.

- Нарешті! Чому ви…? – Він не домовив, розглядаючи свого друга, ніби не вірячи тому, що бачив. – Як ти змогла осідлати його? Ніхто! Ніхто, окрім мене, ніколи не сідав на Гектора! Це мій кінь! – Його голос звучав грізно, але на подив страху я не відчувала, лише продовжувала посміхатися.

- Тепер ні, – відповіла я. – Гектор дуже люб'язно відвіз мене вранці до озера.

- Якого ще озера? – Демон та маг переглянулися.

- До такого гарного, з небесно-блакитною водою. А що з ним не так?

- Все так. Воно відкриває деякі таємниці. Іноді страшні, іноді добрі, іноді показує майбутнє, а деколи повертає у минуле. Та й знайти його нелегко. Воно має властивість виникати там, де саме захоче, – тихо сказав Армаріс. – Що воно тобі показало?

- Те, що тобі точно знати поки що не потрібно, – відповіла я трохи зухвало.

Я й сама не могла зрозуміти до ладу, що це бачення означало, але точно знала, що цьому демону я нічого не скажу. Принаймні, поки що.

- Твоє право, – знизав плечима демон. – Гаразд. Поїхали ми на прогулянку. Будемо пізно.

- Гарного дня, – відповіла йому я. І поспішила увійти до будинку. – Рід, принеси мені каву, будь ласка, – звернулася я до примари, що як завжди виникла над барною стійкою.

***

Армаріс

- Відьма! – бурчав демон собі під ніс, поки Гектор неквапливо долав досить крутий підйом на вершину. – І як ти взагалі її підпустив, зраднику?

Кінь лише смішно пирхнув та помотав мордою.

- А я думав, ми з тобою друзі, – продовжував свій монолог Армаріс. – Чому саме вона? Чому більше ніхто не міг навіть підійти до тебе?

Але відповіді, звісно, ​​не отримав. Коні не могли говорити, а читати їхні думки демон не міг. Його сили вистачило б, щоби прочитати душу. Він міг би прочитати душу Емми чи Вестора, наприклад. А от з кіньми все було по-іншому. У них була душа, як і у будь-якої живої істоти, тільки щось блокувало цю здатність при зверненні до коня. Чи то сам кінь, чи сам Всесвіт – це було невідомо навіть такому сильному демону, як Армаріс.

- І все ж таки щось змінилося навіть у самій атмосфері з приходом цієї молодої відьми. Її сила ще не набула повної сили, а, швидше за все, ця дівчина навіть не використовувала її раніше. Але вона має величезний потенціал. Я відчуваю це. – Армаріс продовжував висловлювати свої думки вірному другові. – І, якщо ти вважаєш, Гекторе, що це дівчисько гідне того, щоб твоя спина носила її, знай, я не заперечуватиму.