Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

***

Годиною раніше…

- Ну, ти приніс, що я просила? – спитала Інока, не обертаючись на ранкового візитера і продовжуючи помішувати в мідному казанку неприємно пахнуче зілля.

Тимур стояв на порозі печери, де дівчина завжди готувала темні зілля, проводила свої ритуали. Про це місце не знав ніхто, окрім Тимура. Та й він, без допомоги кулона, який йому дала відьма, ніколи не знайшов би заповідної стежки, не побачив би входу.

- Давай! Якраз настав час! – Вона обернулася, обпалюючи його поглядом своїх зелених очей.

Тимур простяг їй коробочку, де лежало кілька волосин Емми. Він обережно зібрав їх вранці з подушки дівчини, яка так необачно не зачинила двері до своєї спальні.

Відьма усміхнулася, взяла коробочку та витрусила її вміст у казанок. Тієї ж миті звідти повалив білий дим, і в повітрі з'явився запах прілого листя.

Тимур скривився.

- Всі твої варева так гидко пахнуть?

- Тільки найсильніші, – посміхнулася відьма. – Ну от і все. Тепер справа за малим. Треба це зілля випробувати. Довго, звичайно, цілий місяць чекати, поки воно настоїться, зате який буде ефект… – Вона прикрила очі в передчутті. – Ходімо ж! Я хочу на неї подивитись!

- Як? Як я тебе туди проведу?

- Дуже просто, дурень! Це готель! Там можна зняти кімнату на ніч чи дві.

- Ти певна, що все так просто?

- Звісно! Я так багато чула про це місце від інших магів, які там частенько бували, але мені ще не доводилося. Адже так хочеться знати, що незабаром належатиме мені та моєму роду! – В її очах горів вогонь бажання, бажання володіти, бажання бути найсильнішою і впливовою. Тимур відчував це, навіть йому, простолюдину, такий сплеск магії тиснув на плечі, свідомість та всі органи почуттів.

- А я? Як же я? – Він наблизився до ченця.

- А ти, мій хоробрий хлопчику, теж будеш при ділі. Я обов'язково придумаю щось. А поки що, йдемо! Йдемо швидше!

***

- Що тут відбувається? – повторив Вестор.

- Ти чого, Весторе? – Тимур зробив крок уперед, відсуваючи дівчину собі за спину. – Я знайшов бідолаху, вона бродила серед гір, зовсім замерзла, вона голодна. Я подумав, що ми можемо дати їй притулок. І…

- Що? – не повірив йому Хранитель. – Темна відьма, яка народжена у Світі Темряви і знає всі таємні ходи та виходи, яка вільна так само, як Вітер у полі, і може керувати цією стихією з легкістю, заблукала в горах? Ха-ха-ха! – Ви не могли придумати більш правдоподібної історії?

- Та що ти розумієш, шмаркач! – Відьма вийшла зі свого укриття.

- Я? Багато. Набагато більше, ніж ти можеш собі уявити, Іноко! – спокійно відповів Вестор. – То чого тобі треба тут? Ти знаєш його призначення? Це не нічліжка!

- Хочу познайомитись із новою господаркою. Кажуть, у старенької Євангеліни внучата племінниця була. А як вона її приховувала! Це ж ти, люба дитино? – відьма підійшла до мене і заглянула в очі, обпалюючи мене льодяним поглядом.

Я завмерла. І не помітила моменту, коли Вестор шулікою налетів на неї, збиваючи з ніг. Тимур взагалі дивився на все, підпираючи плечем одвірок. І залишався, здавалося, байдужим до того, що відбувається.

- Послухайте мене, Іноко і ти, герой-рятівник, Тимуре! Ви зараз же покинете стіни цього будинку. І якщо я ще раз побачу вас поблизу, краще вам пошукати іншу планету, бо на цій не буде місця, де б я вас не знайшов! Це зрозуміло? – його голос звучав хрипко та низько, але водночас дуже грізно.

- Це ми ще подивимось! – Огризнулася відьма. – Тимуре, не стій стовпом, ходімо звідси, – вона схопила його за руку та потягла до виходу.

- Погано, геть погано, – пробурмотів Вестор, щойно зачинилися двері.

- Що це означає? – Запитала я.

- Нічого доброго. Інока, як відьма Вітру, схоже, вирішила, що має право претендувати на посаду Хазяйки Примарного Готелю, вважаючи, що через відсутність спадкоємців, він прийме її.

- І тепер мені загрожує небезпека? – тихо спитала я.

- Не знаю, але треба бути готовим до всього, – сказав він і пильно на мене глянув.

- Що не так? – Здивувалася я.

- Все так. Але буде краще, якщо ти зможеш повернути собі силу до того, як Інока зробить вирішальні кроки.

- І як це зробити?

- Знайди призначеного тобі Всесвітом.

- Простіше голку в стозі сіна знайти, – відмахнулася я. – А що означає, що готель – не нічліжка? Хіба буває інакше? – Перевела я розмову в інше русло. Нова інформація ввела мене у стан шоку.

- Тому що сюди не приходять лише переночувати. Сюди приходять по спілкування, поради, зустрічі з померлими родичами. А ще тут влаштовують вечірки.

- І не сплять? – безглуздо уточнила я.

- Чому ж ні. Сплять. Адже сюди приїжджають ще й для настрою, для того, щоб торкнутися природи й насититися енергією гір та гірських річок. Це найсильніше енергетичне місце в усьому Світі Темряви. Але тут ніколи не буває повного завантаження. За це й люблять це місце. Тут можна усамітнитися і побути на самоті, в тиші, далеко від суєти.