Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Дякую, – скромно відповіла я.

Натхнена спілкуванням з конем, я поспішила до будинку. Справді почало сутеніти.

Вестор тінню пішов слідом.

Після вечері я прийняла душ та переодягнулася. Якось незручно зустрічати гостей у спортивному костюмі, хоч Вестор відмовляв мене. Я все ж таки одягла свої улюблені джинси та білу блузу, розпустила волосся, підвела вії чорною тушшю, витягла свої улюблені бежеві туфлі на дуже зручних підборах. Коли я спустилася вниз, то помітила, що Рід та Алісія вже зайняли свої місця – над стійкою бару та ресепшену висіли дві чарівні примари.

- Еммо, ось тут картки для відчинення дверей, – Вестор висунув одну із скриньок столу ресепшена. Для кожної кімнати є своя. Всі вони пронумеровані. Для гостей – зелені. Червона картка – твоя. Вона є універсальною і може відкрити будь-який замок.

- Зрозуміла, – кивнула я.

Годинник пробив десять разів, коли відчинилися двері. Я різко обернулася і завмерла, розглядаючи того, хто увійшов.

Високий темноволосий чоловік стояв навпроти. Він був дуже привабливим: спортивне тіло грало м'язами, манило до себе та заворожувало. Погляд його чорних очей пронизав мене наскрізь так, що в мене по спині пробіг холодок. Він був просто одягнений: джинси, світлий джемпер, зручні туфлі, в руках – сумка. Він не був схожий ні на мага, ні на демона. Якби не знала його раси, то прийняла б за звичайного хлопця, тільки дуже привабливого, якому під силу звести з розуму кожну дівчину.

- Доброго вечора, – його голос звучав низько, з нотками оксамиту.

- Доброго вечора, Армарісе, – врятував положення Вестор. – Прошу, почувайся як удома.

- А ви, отже, нова Хазяйка? – Демон підійшов до мене, кинувши сумку на підлогу. Він простяг мені руку, – Армаріс Великий Тринадцятий, демон Вищого рангу. Ти можеш називати мене просто Армаріс, – він так чарівно посміхнувся, що я ледве стримала напад паніки, ледве не втекла нагору, намагаючись сховатися від емоцій і почуттів, що несподівано накрили з головою.

- Емма. Кличте мене Емма, – прошепотіла я і теж простягла руку.

Він узяв її і ледве торкнувся губами кінчиків моїх пальців.

- Радий познайомитись, Еммо. Ми часто бачитимемося. Я люблю тут бувати. Все готове, сподіваюсь?

- Так, Армарісе, як завжди, – знову втрутився Вестор. – Тримай ключ і не турбуй дівчину. Вона тільки вчора заступила на цю посаду, – маг простяг йому зелену картку-ключ із цифрою «три».

- А ти, як завжди, захищаєш своїх підопічних? – Демон схилив голову на бік, продовжуючи розглядати мене.

- Це мій родовий обов'язок, – коротко відповів він. – Гарного відпочинку!

- Дякую. Я зранку поїду на прогулянку. Нехай Гектор буде готовий о восьмій.

- Неодмінно, Армарісе, – Вестор вклонився.

Демон кивнув, кинувши на мене ще один палючий погляд, пішов сходами нагору.

- Гей, – клацнув пальцями перед моїм обличчям Хранитель, – ти чого?

- Нічого, – тихо відповіла я. – Він… Він… такий…

- Який такий? – не зрозумів Вестор.

- Незвичайний.

- Так? – здивувався Вестор. – Ах да! Ти ж раніше ніколи не бачила демонів. Вони всі такі. Надзвичайно спокусливі чоловіки. Твоя реакція на них цілком логічна та абсолютно нормальна. Тільки от замість серця у них – крига. Подейкують, що ця раса не здатна на щирість ні з ким, окрім демонес. А ті такі ж самі холодні та марнославні. Не будуй ілюзій, дівчинко. – Вестор торкнувся моєї руки. – Рід, принеси нам віскі. – Дівчину треба повернути з неба на землю.

Рід повернувся за мить, поставив на стійці два келихи, наповнені янтарною рідиною.

- Давай, Еммо. Випий. Це повинно допомогти.

Я тремтячими руками взяла запропонований напій. Вже перший ковток обпік горло, але разом з ним по всьому тілу розлилося тепло, а потім я відчула легкість – напруженість пішла.

  Ми трохи посиділи біля каміна, а потім розійшлися по кімнатах. Де були кімнати Вестора, так і залишилося для мене загадкою. Він не поспішав ділитися цією інформацією, а я посоромилася випитувати.

У себе я насамперед прийняла душ. П'ять хвилин відмокаючи під теплими струменями, обливаючись сльозами, я почувала себе круглою ідіоткою. Ніколи не думала, що я відчуватиму таку пристрасть і бажання до зовсім незнайомого чоловіка. Ще й демона! Ось до чого призводить самотність.

- Еммо, ти надто довго була одна, – прошепотіла я, обертаючись рушником.

Я з головою накрилася ковдрою і довго не могла заснути. Перед очима стояв обпікаючий погляд чорних, як вир, очей.