Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Вестор уважно подивився на мене.

- Ти дарма хвилюєшся. Він тебе не чіпатиме. Ніколи.

- Береженого Бог береже, – відповіла йому звичною фразою рідного світу.

- Звичайно, звичайно. Ходімо. Рід уже обід накрив.

Залишок дня після обіду я присвятила огляду території біля будинку. Ставок, у якому плавали золоті рибки, викликав у мене дитяче захоплення та умиротворіння. Я довго спостерігала за ними, за їхньою грою у воді, за тим, як вони смішно відкривають роти, щоб їх погодували.

- Вони чудові, – видихнула я, почувши позаду себе тихі кроки.

- Так і є, – відповів Вестор, – ці малюки зможуть допомогти тобі у складний момент, виконавши одне твоє бажання. Тільки одне. Але найпотаємніше, коли ти думатимеш, що виходу немає, що все закінчилося, а планета зупинилася і злетіла з орбіти… Одне на все твоє століття… – прошепотів Хранитель.

- Це, звичайно, добре, але краще, щоб мені не знадобилася ця допомога.

А потім ми сиділи в альтанці, закутавшись у теплий плед, і дивилися на гори, на ледь помітну стежку, яка звиваючись, мов гірський струмок, йшла до самої вершини. Дивно, що знизу, в Одарі, мені здавалося, що вершина вкрита снігом, але виявилося, що то хмаринки. Сьогодні було сонячно, та вся вершина була осяяна його промінчиками.

- А що там? На вершині? – поцікавилася я.

 - На вершині? – задумливо промовив Хранитель. – Я й сам не знаю. Ніколи там не був. Але ті, хто бував, кажуть, що там неймовірно красиво і, побувавши на вершині, можна повністю змінити течію свого життя, свого світогляду, своїх почуттів та думок.

- Ми туди сходимо? – З надією запитала я. – Я ніколи раніше не бувала в горах, ніколи не виїжджала раніше навіть за межі свого міста…

- Сходимо, Еммо, сходимо, – пробурмотів Вестор і притиснув мене до себе. – Колись.

Поряд з альтанкою, де ми сиділи, почулося кінне іржання. Від несподіванки я здригнулася та обернулася.

На мене дивився кінь. Коричневої масті з химерними чорними плямами в районі хребта. А ще він мав виразні чорні очі. Коней я любила. Часто їздила на стайні, розташовані в передмісті і могла провести всі вихідні серед цих дивовижних створінь.

- Ой! Ти звідки взявся?

- Привіт, Гекторе, – Вестор потріпав його по загривку. – Як ся маєш? – Кінь схропнув, немов вітаючи свого друга. – Добре? Ну от і здорово. А це наша нова Хазяйка.

- Гарний кінь, – відповіла я. – Давно він тут мешкає?

- Так, ти знаєш, років п'ять напевно вже. Він зовсім лоша був, коли з'явився тут. А тепер ось став нашим вірним другом та помічником. Усього тут п'ять коней, але Гектор найласкавіший. І, до речі, це улюблений кінь Армаріса.

- Того самого гостя, який сьогодні прибуває?

- Так. Він часто бере його та їздить околицями.

- Я запам'ятаю. А ти, мабуть, відчуваєш, що невдовзі твій друг приїде? – Я погладила коня по морді, і мені здалося, що він замуркотів від задоволення.

- Звичайно, навіть не сумнівайся, – замість коня відповів Вестор. – Гаразд, йдемо. Скоро стемніє.

- А як же Гектор?

- А що з ним буде? Погуляє та повернеться до стайні.

- Я хочу покататися. Можна? Тобто, це можливо? – Обережно запитала я.

- Не думаю, що це хороша ідея. Гектор нікого не підпускає до себе, крім Армаріса.

- Але ж спробувати можна? – Наполягала я. – Не бійся за мене. Я займалася верховою їздою.

- А ти вперта, – похитав головою Вестор.

Я лише зробила найсумнішу мордочку і склала руки в благаючому жесті.

- Гекторе, ти покатаєш нашу Хазяйку? – звернувся маг до коня.

Він заіржав і, мені здалося, кивнув.

- Ходімо, спробуємо, – важко зітхнувши, маг підвівся та попрямував у бік стайні. Там, до речі, теж усю роботу робили привиди – Стелла та Марк. Дуже мила парочка, ми встигли познайомитися та побалакати, поки Хранитель готував коня до прогулянки.

Вестор приніс сідло, прикрутив його на спину коня і допоміг мені сісти. Гектор стояв струнко та чекав.

- Тпру! Поїхали, Гекторе, – скомандувала я і легенько ляснула коня з боків ногами.

Кінь слухняно попрямував стежками біля нашого готелю, а потім узяв курс на ту саму стежку, що вела на вершину.

- Стій, стій, красеню! Туди ми поки що не підемо, повертай назад! Потім сходимо.

Мені здалося, що кінь був розчарований.

Так от куди вони з демоном ходять. На вершину. Значить, там справді є щось особливе…

Ми зробили ще кілька кіл навколо будинку та зупинилися біля стайні.

- Оце так! – Вигукнув Вестор, тільки-но я зістрибнула з коня.

- Гарний хлопчик, молодець! Це тобі, тримай. – Я простягла йому одну з цукерок, що завжди були при мені.

- Ти знайшла спільну мову з найгарнішим та водночас найвпертішім конем у нашій окрузі! Приголомшливо! Тепер я розумію, що ти – справжня Вишнякова. Всі жінки цього роду відрізнялися такою слабкістю – любов'ю до коней. І дивним чином знаходили підхід до най перекірливіших та незговірливих особин. Я вражений!