Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Кінь задоволено схропнув та бадьоріше попрямував уперед. Здається, коню ця ідея припала до душі. І це ще більше змусило чоловіка замислитися: що ж за сила насправді ховається у цій тендітній дівчині?

Вже на вершині Армаріс став обличчям до сонця, піднявши руки вгору, ніби вітаючи його, забурмотів собі під ніс заклинання, і в ту ж секунду його тіло обплело золотистими нитками, що проходили і виходили крізь його тіло, напитуючи його новою чистою енергією. Енергією, яка вважалася другою за силою у Світі Темряви – енергією Вогню.

***

- Еммо, ти розумієш, чим могла обернутися ця поїздка? – Вестор навис наді мною грозовою хмарою, коли я влаштувалася в кріслі біля каміна і зігрівала руки гарячою філіжанкою з кавою.

- Ні, – чесно відповіла я та подивилася на нього зовсім безневинно. – Що я такого зробила? До того ж, ми повернулися майже вчасно.

- Ви спізнилися на п'ятнадцять хвилин! Це дуже багато! Ми не маємо права так чинити з гостями! Усі їхні прохання виконуються точно у зазначений термін. Іноді це просто життєво необхідно! Особливо при замовленні зустрічей із жителями Світу Мрій.

- А що й така послуга є? – здивувалася я.

- Звичайно, є, – Вестор глибоко зітхнув та сів навпроти. – Я ж тобі казав, цей готель – не проста нічліжка. Це сильне енергетичне місце. Й обране воно було невипадково, а відповідальність на тобі лежить величезна!

- Щось мені вже все це не подобається. Усі ці таємниці, прокляття, перегони за виживання. Ще якась божевільна відьма під руку з Тимуром ходить... – До речі, Весторе, а куди подівся Тимур? Він так і не повернувся, адже так?

- Тимур, – маг знову зітхнув, – зараз йому краще не траплятися мені на очі. Я вчора сказав про нього Армарісу та про мої підозри. Він теж прослідкує за ними.  І я дуже сподіваюся, що ми маємо ще достатньо часу, щоб дізнатися, що вони задумали та підготуватися…

- Підготуватися до чого? – не зрозуміла я.

- До того, то вона хоче зайняти ТВОЄ місце, дівчинко, – Вестор опустився переді мною навпочіпки. Ми на можемо цього допустити!

- А може, хай забирає? – несміливо запитала я.

- З глузду з'їхала?! – Він закричав так, що чашка випала з моїх рук і розбилася, а кава струмком розтіклася по підлозі.

- А чого ти так бісишся? – спокійно запитала я, опускаючись на підлогу, щоб зібрати уламки. – Ех, через тебе без кави лишилася.

- Залиш, Рід сам все тут по прибирає та нову тобі зробить, – попросив Вестор уже спокійним голосом і допоміг мені встати. – Ти просто маєш зрозуміти дуже важливу річ – ти потрібна цьому світові, цьому Готелю та всім нам. Без тебе тут все розвалиться.

- А якщо я не впораюсь?

- Впораєшся. Дівчинко моя, впораєшся. – Він міцно обійняв мене. – Рід, приготуй нам сніданок, – звернувся він до примари, яка саме пролетіла повз.

- Я не впевнена... – тихо відповіла йому.

- Я буду поряд, щоб допомогти тобі. Завжди. Обіцяю.

Не знаю чому, але його слова заспокоїли мене. Ми поснідали, потім влаштували прибирання у кімнаті Тимура, довіривши Алексії транспортування речей самозванця до його нинішнього житла. Вестор показав мені, де знаходяться шафки, запасні комплекти постільної білизни та рушники, інші потрібні речі. В готелі була примарна покоївка, але й мені слід було знати, що і де знаходиться.

- Весторе, а де твої кімнати? – Запитала я, збиваючи подушки. Мене мучила цікавість.

- А тобі навіщо? – примружився він.

- Щоб знати, куди тікати, у разі небезпеки.

- У бункер, – тільки й відповів він.

- Це не смішно, – я вдала, що образилася.

- Еммо, не будь букою. Гаразд, йдемо, покажу, де господарські апартаменти знаходяться. Твої також там, до речі. Тож тобі не треба думати, як поруч із демоном розміститися й не відчувати незручності.

- А чому ти їх мені одразу їх не показав?

- Не міг. Повинен же я був переконатися, що ти і є та сама остання відьма з роду Вишнякових.

- І як? Переконався? – Запитала я.

- Цілком, – впевнено промовив він.

- Тоді веди швидше! – Скомандувала я, поправляючи ковдру. От і все. Цей номер знову готовий до прийому гостей.

Вестор повів мене на третій поверх і, коли ми дійшли приблизно до середини коридору, він зупинився між двома апартаментами. Тут стіна була помітно ширша, він натиснув на ледве помітний знак півмісяця на стіні, і тут-таки відкрився ще один сходовий проліт, який вів нагору. На четвертому поверсі було всього два номери, розташовані один навпроти одного. На одних дверях висіла табличка «Хранитель», а на інших – «Хазяйка».

Вестор мовчки відчинив двері до моїх кімнат. Вони, як і всі інші номери готелю, потопали в розкоші та зелені – тут було багато квітів. Але крім спальні, кабінету, вітальні та ванної кімнати, тут була міні-кухня з маленьким холодильником та найрізноманітнішою технікою. Був тут і бар із чималим вибором напоїв. Зі спальні виходив просторий балкон з різьбленими дерев'яними поручнями, з якого відкривався панорамний вид на гори та ліс.