Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Вражає?

- Угу, – кивнула разом відповіді. – Тут все дуже сумно виглядає, хочеться втекти.

- Ну, насправді я не думаю, що це приміщення тобі знадобиться. Просто знай, що воно є. Відкривається тією самою карткою, як і інші кімнати. І ще. Його бачать тільки ті, хто хоч раз бував на цьому ярусі. Для цікавих – ходу на мінус другий поверх просто немає.

- От і нехай собі буде закритим.

- Ходімо нагору. Номери інші покажу.

- Давай, може, хоч вони не будуть такими похмурими.

- Це я тобі гарантую.

На першому поверсі, крім холу та бару, приміщень не виявилося, а ось на другому та третьому були гостьові кімнати. На другому стандартні – лише десять номерів: одно-, двох- та тримісні. А ось на третьому були розташовані апартаменти з двох кімнат. Їх було менше – лише шість номерів.

Усі кімнати просто потопали у розкоші. Дерев'яні добротні меблі зі світлих порід дерева – велика шафа, круглий стіл, м'які стільці та невеликий шкіряний диван розташовувалися у гостьовій зоні. Спальня виглядала не менш розкішно: величезне двоспальне ліжко під балдахіном, невеликі тумбочки, комод, стельові світильники у вигляді маленьких зірочок, розкиданих по всій стелі, телевізор на всю стіну і камін з дровами. У робочій зоні був міні-бар, стіл та зручне крісло для роботи. Вона була найменшою. Важкі оксамитові гардини на вікнах лише надавали вишуканості та шику всій цій обстановці. А ще з вікон відкривався чудовий краєвид на гори та озеро. Ось тут мені навіть захотілося залишитися! І той номер, який мені вчора видався розкішним, на тлі цих втрачав весь свій комфорт та вишуканість.

- Весторе! А чи можна мені одну з цих кімнат?

- Здорово тут, правда? – примружився він.

- Дуже, – я присіла на край ліжка і провела рукою по м'якому покривалу.

- Залишайся. Вони твої. Та й взагалі я вчора лише через Тимура дав вам однакові кімнати. Не подобається мені цей тип. – Вестор насупився та опустився на підлогу.

- Справді? А мені так не здалося…

- У мене передчуття, що він принесе нам чимало бід...

- Але чому?

- Ти ще надто молода і зовсім не розумієшся на людях… – він похитав головою.

- А ти?

- Я... Я – маг, дівчинка, сильний, впливовий і дуже багато бачив за своє життя.

Якийсь час ми сиділи мовчки.

Я задумалась. А справді: що я взагалі знаю про життя? Про свій світ? Про себе саму, зрештою? Нічого. Я, як сліпе кошеня, борсаюся на хвилях, пливу за течією, натикаюся на перешкоди, тяжко переживаю невдачі та взагалі намагаюся нікуди не висуватись. Розглянути в Тимурі махінатора, у тому, як він чемно поводився, пропонував допомогу – я б не змогла ніколи. Я все ще наївна у свої тридцять, Вестор правий. Я звикла довіряти людям. І якщо все це правда, то чого ж тоді від нього чекати? Як поводитися з ним?

Про що думав Вестор мені невідомо, але раптово нашу увагу привернув шум, щось гучно грюкнуло, ніби захлопнулися двері.

- Протяг? – Розгублено запитала я, похитавши головою, щоб прогнати сумні думки.

- Не думаю, йдемо швидше.

Посеред холу стояли двоє – Тимур та закутана у чорний плащ дівчина. Її приналежність до жіночої статі видавали туфлі на шпильці щонайменше дванадцяти сантиметрів і руді локони, що вибивалися з-під капюшона.

- Що тут відбувається? – Голос Вестора пролунав так голосно, що я стиснулася в грудочку і сховалася за його спину.

***Друзі, дякую всім, хто слідкує за історію:))

Вдячна всім за зірочки та коментари))

Додавайте книгу в бібліотеку та підписуйтеся на мою сторінку, щоб не загубити***