Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Вестор провів нас у кімнати, розташовані на другому поверсі. Треба зауважити, що цей будинок виявився всередині більшим, ніж я уявляла та бачила з вулиці.

Коридор другого поверху висвітлювався світлодіодними світильниками, він був досить довгим, і я нарахувала щонайменше п'ять дверей з кожного боку. Ми дійшли до кінця. І тільки тут Вестор витяг із кишені свого плаща пластикову червону картку та приклав до замку двері. Він коротко пікнув, блимнув зеленою лампочкою, і двері безшумно відчинилися.

- Еммо, це твої покої. На перший час. – Він простяг мені картку. – Як відчиняти двері – ти бачила, за таким принципом тут працює багато чого. Відпочивай й нічого не бійся. У цьому будинку тобі не загрожує небезпека.

- Дякую, Весторе, – коротко відповіла я. – А мої речі? – Я згадала, що мій рюкзак і валіза так й залишилися стояти в холі.

- Вони вже там, – він показав усередину кімнати. – Не переживай. На добраніч.

- І вам добраніч, хлопчики, – я зачинила двері, постояла якийсь час, притулившись до неї спиною.

Я чула ті ж інструкції від Вестора Тимуру, він відчинив йому двері навпроти, а потім й тихі кроки Хранителя, що поступово віддалялися.

Я пройшла всередину кімнати. Вона виявилася досить просторою, ніби складалася з двох зон – спальні та робочого кабінету. Широке ліжко, дві тумбочки з обох боків, велика простора шафа, вбудована в стіну. Перед ліжком – пухнастий килим. Навпроти нього розташувався камін, у якому ніби потріскували дрова, але він був не дров’яним. Електрика чи магія? У робочій зоні стояли невеликий круглий стіл із стільцями та м'який диван із кріслами. На стіні в цій частині кімнати висів великий телевізор.

З правого боку коридору були ще одні двері. Вони вели до ванної кімнати, де я знайшла все необхідне – косметичні засоби та рушники.

Туди я і попрямувала, щоб розслабитися й привести себе до ладу.

Все, що я сьогодні дізналася, лякало мене. Про існування магів і демонів, а тим більше примар, я знала тільки з книг й ніколи раніше з ними не стикалася. Я не можу сказати, що вони мене лякали. Ні. Це не лякало, швидше, викликало пекучий інтерес, як і все те, що невідомо чи не вивчено. Я не знала як поводитися з ними. І це мені не подобалось. Саме це лякало більше, ніж сам факт про їхнє існування. Але ж Вестор, хоч і маг, а виглядає і поводиться як звичайна людина. Та й Рід, той привид, що з'явився над барною стійкою, не викликав трепету і жаху своїм незвичайним виглядом. Здивував, так. Але страху від нього я не відчувала. І це лякало мене. Мене лякала власна реакція та впевненість у тому, що мені справді не загрожує небезпека в цьому місці. Мене лякало те, про що розповів Вестор. Я боялася повірити в те, що він розповів, боялася усвідомити, прийняти все це.

Я й раптом — відьма, та ще й досить сильна та могутня. Та не може бути такого! Інший світ – Світ Темряви, як назвав його Вестор. Чисто теоретично я допускала і його існування — про це говорили, хоч і дуже обережно. Але в те, що я одна з них, одна з мешканців цього світу, я не могла повірити і усвідомити. Але Вестор був надто переконливий, щоб його розповідь вважати гарною казкою та розіграшом. Що чекає на мене далі?

З такими думками я лягла в ліжко і, закутавшись у теплу пухнасту ковдру, миттєво заснула.

Але сон був неспокійним. Мене розбудив гучний хлопок та сильний крижаний вітер, який увірвався до кімнати через відчинене навстіж вікно.

Я підвела голову та побачила біля вікна білу фігуру дівчини. Вона дивилася прямо на мене.

- Хто ти? – Запитала я та обережно сіла. Серце в грудях забилося частіше, а мене всю просто скувало від жаху. Одна справа чути про привидів, а інша — залишитися наодинці з ним. І Вестора поряд немає.

- Не бійся, дитино моя. Я лише прийшла переконатися, що ти саме та, про яку мені говорили... Ти – справжня спадкоємиця. Емма, адже так?

- Так, – кивнула я. – А...

- Мене звали Євангеліна, – обізвалась дівчина.

- Євангеліна? – Здивувалася я. Якщо ця мила примара дух померлої бабусі, тоді я – Королева Краси. Вона ж стара була, а тут молода дівчина.

- Нехай тебе не дивує мій зовнішній вигляд. Ти бачиш мою сутність, душу, а вона назавжди залишилася молодою, – дівчина ледь помітно посміхнулася.

Я дивилася на неї і не могла повірити, що бачу свою бабусю, ту, яка була останньою господаркою цього дивного готелю, ту, яка передала його мені.

- А як ви знаєте, що я це я? Та нащо я вам потрібна?

- Дитинко моя, я ж відьма. Визначити, хто переді мною зовсім нескладно, особливо при моєму величчезному досвіді та силі. До того ж, ти – дочка мага Вітру, хоч він і приховував від мене твою появу. Твоя сутність скоро покаже себе. І я постараюся бути поряд, щоб допомогти.

- Дякую, звичайно. Але невже все, що сказав Вестор – правда? Я остання в роду Хазяйок? – несміливо уточнила я у своєї бабки.

- На жаль, так. – Дівчина підійшла ближче та встала майже впритул з ліжком. – Ти єдина надія, що наш рід не перерветься…

- Ось пощастило, – буркнула я.

- Не поспішай чинити опір тому, що призначено тобі самим Всесвітом. Прокляття настільки сильно ввійшло в наші аури, що тепер ніхто, навіть сам Творець, не знає до пуття, що буде далі. Навіть він не в силах протистояти господарю всіх світів й всього живого – Всесвіту, який може виконувати найпотаємніші бажання та серйозно карати тих, хто порушує баланс.