Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео
- Весторе, вистачить таємниць і недомовок, благаю, розкажи мені! Мені здається, ти знаєш про мене більше, ніж я сама!
- Розкажу, – трохи подумавши, сказав він. Тільки спершу попрошу Тимура погуляти на подвір’ї. Чисте гірське повітря те, що треба, якщо раптом туга здолала.
- Ах, так, зрозуміло, – відразу відгукнувся Тимур. І, посміхнувшись, додав, – не заважатиму вам. Але, якщо знадоблюсь — кличте.
Із цими словами він вийшов.
- Нарешті. Тепер зайві вуха не завадять нашій розмові. Дуже дивний тип цей Тимур. Тримайся від нього подалі, якщо не хочеш накликати лихо на свою голову, – застеріг мене цей дивний маг.
- Я не знаю, кому можна вірити. Я нікому не довіряю, навіть тобі, Вестор.
- Правильно робиш. Згодом ти почнеш розуміти і відчувати, хто стоїть перед тобою — друг чи ворог, до якої б раси він не належав.
- Але що мені робити далі? Що робити з готелем? Хто його постояльці, про яких ти так неохоче відгукуєшся і найголовніше – хто тепер я? Який ще спадок підкинули мені покійні родичі? – я дивилася на Вестора, який від моїх питань трохи розгубився і знову впав у глибоку задумливість.
- Я навіть не знаю, з чого почати, Еммо. Це дуже довга історія. Історія твого роду, роду, який веде свій початок із найперших днів існування Світу Темряви.
Світ Темряви – це світ, який межує з твоїм. Тим, що всі ці роки ти вважала своїм рідним, у якому ти справді народилася та жила всі ці роки. Тільки... Тільки це не зовсім так. Твої батьки півстоліття тому покинули Світ Темряви і назавжди переїхали до Гріфреда (так вони тоді думали). Чому? Про це трохи згодом. Не поспішай, – він кинув на мене уважний погляд. Я вся перетворилася на слух і з цікавістю слухала все, про що він розповідав.
- Рід твого батька – рід Вишнякових – найвідоміший, найбагатший і наймогутніший у Світі Темряви. Таким він був завжди, поки його не спіткало щось жахливе. Не вір тому сопляку, що привів тебе сюди. Я знаю, що він назвав пані Євангеліну Стражем. Це брехня. Страж, він же Хранитель цього місця, — я. І лише Я! Вона – Господиня або Хазяйка. Могутня відьма, магиня, яка прожила п'ять століть і пішла у Світ Мрій, залишивши про себе багато спогадів, записів, які ти дуже скоро зможеш вивчити.
- Заждіть... Який рід Вишнякових? У мого батька інше прізвище...
- Правильно. Він мав прізвище Костін. Але це прізвище твоєї матері. Він взяв його після весілля, щоб уникнути тієї долі, яка нависла над усім вашим родом. І, швидше за все, саме тому він ніколи нічого тобі не розповідав. Він не хотів, щоб його діти мали відношення до справ роду та магії загалом. А може, він і справді боявся... За твоє життя. Твоя мати, його кохана, була простою людиною, він сподівався, що його здібності не перейдуть до тебе, що його діти будуть звичайними людьми. Але... Генетика магічного роду сильніша за людську. І ти вже народилася із здібностями, тільки тобі не дали їх вчасно розвинути. І вони й досі сплять... І тепер є тільки один спосіб, щоб вони розкрилися в тобі, щоб ти змогла стати повноцінним жителем Світу Темряви, справжньою Хазяйкою, сильною та могутньою відьмою…
- Який ще спосіб? – спитала я, не витримавши гнітючої тиші...
- Ти маєш провести ніч із чоловіком. Але не простим. Із чоловіком твого серця. Тільки справжнє кохання здатне розбудити в відьмі сплячу силу. А потім... Потім чекає довгий шлях навчання контролю та використання цієї самої сили...
- Який жах. А я можу відмовитись від цієї спадщини? Вона мені задарма не треба, – спитала я. Дещиця надії повернутися до свого рідного міста десь всередині мене все ще була.
- На жаль, ні, Еммо. Це неможливо. Цей будинок не прийме іншого господаря...
- А хіба немає інших родичів?
- Ні, – похитав він головою. – Мені шкода, але ти – остання з наймогутніших відьом Світу Темряви. Остання з тих, хто розмовляє з привидами і володіє силою Вітру одночасно.
- Що? – я подалася вперед від нової інформації. – Але ж я бачила як ти... Ти говорив із тим привидом...
- Я не говорив з ним. Я лише віддавав йому команди. Він мене чує та виконує мої накази. От і все. А ось ти... Ти можеш ЧУТИ його, спілкуватися з ним, ось як ми зараз.
- Фіга се, – свиснула я. – А як сталося, що з такого сильного й могутнього роду залишилася лише я? Куди всі поділися?
- Я боявся цього питання, – зізнався Вестор. – І я просто не знаю, з чого почати і як пояснити все, що відбувалося в нашому світі останні кілька століть.
- Почни з самого початку. Я нікуди не поспішаю. – Я зручніше влаштувалась у кріслі, налила собі ще чаю із маленького чайничка, що раптово виник на столі й приготувалася слухати. Мені стало насправді цікаво: куди я потрапила, чого чекати далі й кортіло дізнатися, що такого приховував і чого боявся мій батько? Навіщо приховував справжнє походження й не дозволяв спілкуватися з бабусями, запевняючи, що їх немає серед живих? Занадто багато питань виникало. І мені потрібно хоч трохи розібратися в усьому цьому.
- Так й бути. Я виконаю твою волю, зрештою, мій обов'язок, як Хранителя, допомагати Хазяйці в усьому. Так було вирішено, і не мені міняти ці заповіді, – пробурмотів Вестор.
Я мовчала. А він, важко зітхнувши, продовжив розповідь.
