Право на кохання - Софія Вітерець

Кажуть, коли в твоєму житті настає та особлива мить, якої чекаєш багато років — все навколо завмирає. Стукіт серця набирає обертів, відлунючи не просто в тебе в голові, а віддаючи вібрації по всьому тілу. Мозок же ніби завмирає, але натомість прораховує сотні можливих варіантів розвитку подій, які ти так і не запам’ятаєш…

Чому ж тоді так час тягнувся саме для мене? Адже я була впевнена, що це не той самий момент, що буває лише раз. Ба більше — знала, що це не воно. Не ті відчуття, не ті люди навколо. Винятковість — це коли ти нікого не помічаєш, а не рев сотні азартних й на диво скажених людей, що ще колись були вельможами чи найкращою прислугою в надцятому коліні.

Коли я падала, чомусь метаючи списом куди очі не бачать, то ще й схрестила руки на грудях. В думках вже пролічила тисячі секунд, а насправді минуло не більше трьох. І знаєте, тоді дійсно почала чогось чекати чи… Ні, Дартен мав виходити передостаннім й терпляче зайняв не найкраще місце. Дистанція між нами була непідйомною… Особливо за ці кілька секунд, що мала.

От би не метнула я того списа… Взяла б просто сперлася на нього, обкрутилася й спробувала застрибнути назад в сідло. Доньки міністрів ахнули б. Так-так, між нами було чимало спільного, але вони ніколи б навіть не подумали про таке. А я…мені завжди було завиграшки втнути якусь суцільну нісенітницю. Єдине, чого я дійсно не могла собі дозволити — це постати в поганому світлі перед своїми підданими. Або засмутити їх, розчарувати в собі. Адже вони були одними з небагатьох, хто дійсно вірив у мене як в герцогиню й…майбутню королеву.

Коли я отримала запрошення на ігри за корону, то звісно, перша думка була просто піти й побачити, що там. Та й до знаті я давненько вже не виходила. Тільки з подругою й спілкувалася, але вона була ще тим відлюдьком. Як і була б я, якби не мешканці Кертійського герцогства.

Саме вони, ці прості люди, що жили на моїх землях, змусили мене повірити в себе. Змусили мене прагнути стати кращою, мудрішою, сильнішою. Змусили мене мріяти про щось більше, ніж просто тихе життя в замку з подругою.

Я пам'ятаю той день, коли я вперше покинула сама замок. Мені було всього сім і я навіть не знала, куди йду. Здається, я тоді шукала якийсь дивний цвіт і забрела зовсім не в те місце, про яке розповідала мені подруга. Шум і гамір навколо лякали. А їдкий дим, що розповзався довкола, виїдав очі та не давав сконцентруватися на тому, щоб вибратися звідти. Я вже почала задихатися й закашлялася, коли мене побачили люди. Завжди усміхнені мешканці герцогства не просто заспокоїли, а нагодували й показали найкрасивіші куточки цієї місцевості, про які не знала навіть моя подруга. А потім…я почала навідуватися до них все частіше й частіше, пізнаючи справжнє життя, яким воно є. Без прикрас, але таке просте й водночас далеке. Попри все я розуміла, що не зможу проводити час так, як вони. А згодом ще й усвідомила, що вони чекають від мене значно більшого. Завжди вірили в те, що можу підкорити увесь світ і не просто тому, що герцогиня, а тому, що це я.

— Один твій погляд має унікальну силу, — казали вони, часом блукаючи зі мною територіями герцогства. — Знаєш, він здатен за секунду як заспокоїти, так і розпалити ворожнечу. Тобі варто глянути лише раз, як все зміниться назавжди. І не лише твої оточуючі та їх ставлення,  а й ти сама.

Їхні слова запали мені глибоко в душу. Чи дійсно я мала таку силу? Чи могла я змінювати світ одним лише поглядом? Ці питання хвилювали мене протягом багатьох років.

Можливо, це і є істинна причина, чому я прийшла сюди? Ігри за корону мали стати відповіддю. Моїм шансом довести не лише їм, а й собі, що я гідна більшого, ніж простого життя в замку. Що я можу стати не просто герцогинею, а й мудрою правителькою, здатною вести свій народ до процвітання.

Та перші ж виклики змусили мене засумніватися у власних силах. Ех, ця вся знать… Як же вони зраділи, коли я почала падати. Коли не втрималася й з рук висковзнули віжки, а мене різко перехилило в бік. Падіння з коня, глузливі вигуки знаті, розчарування в очах моїх підданих...все проносилося перед очима так швидко… Хоч це ще не відбувалося, а вже змусило мене відчути себе маленькою, нікчемною дівчинкою, що замахнулася на щось величне.

Але потім я згадала слова мешканців Кертійського герцогства. Згадала щирі посмішки й безмежну віру в мене. Знаєте, а в цьому було щось… Бо я раптом відчула в собі нову силу. Силу, яка не ґрунтувалась на аристократичному походженні чи володінні зброєю, а на щирому бажанні зробити світ кращим.

Я з останніх сил вчепилася ногою у вуздечку та схопилася рукою за верхівку сідла. Скривилася від болю, розуміючи, що то був за чудернацький хрускіт, що на кілька митей заглушив натовп довкола. Як якийсь стражденний митар підтягувалася на сідлі, постійно зісковзуючи руками через вибрикування коня. Боки та особливо нога, боліли не на жарт. Та я не звертала уваги. Не могла так просто здатися, не могла підвести людей.

І я востаннє зробила ривок. Скориставшись різким поворотом коня, перекрутилася в повітрі та знову підвелася в сідлі, вже готова до бою. Публіка просто шаленіла, але я не помічала цього. Кінь так і не вгамувався і я мала щось робити.

Не знаю, що мене потягнуло це зробити, але я схилилася до самого коня, обхопивши його за шию. Просто зашепотіла йому щось на вухо, навіть не сподіваючись на результат. Але вся арена затихла. Вона немов заворожена стежила за мною, як зачарована. І кінь, так само, завмер.

Думала, справа в мені й це якось подіяла моя унікальна магія чи дар погляду, але ні. Айраск, а точніше його похмура тінь, поволі сунула до мене. Весь у чорній кольчузі, що утворювала елегантний костюм гідний короля. Він і сам в цей момент здавався ніким іншим, як королем. Настільки задивилася, забувши про все на світі, що й не помітила списа в його руках.