Право на кохання - Софія Вітерець

Ареною називали таку собі природну улоговину, оточену пагорбами. Коли ти опинявся в самісінькому її серці, здавалося, що ця природне диво незбагненно яких масштабів, а насправді вже зовсім поруч були будиночки учасників ігор за корону. Та й власне, сам замок. Акустика ж тут панувала така, що чути було і там, і там, тож більшість місцевих мешканців, які не могли фізично бути присутніми на події, просто займалися своїми справами ближче до вікон, або й на самому подвір’ї, прислухаючи до голосів коментаторів чергової події.

Загалом, королівські ігри — це те, що споконвіків відбувалося ой як не часто. Більшість подій, пов’язаних з ними, таємна. Та й загалом, лише найближчі до учасників ігор чи замкових мешканців, знають, хто й коли бореться за право зійти на престол. І коли все починається…навколо одна лиш мовчанка й тиша, адже про це досі ніхто так і не знає. Лише фінальні ігри висвітлюються громадськості. Або подібні випробування на арені, де ймовірність впливу сторонніх чинників зводиться до нуля. Адже в цьому випробуванні перевіряється саме сила учасників і зшахраювати — це щось на межі неможливого. Ніхто ні з учасників, ні з присутніх не зможе скористатися магією. В улоговині вона ніколи не працювала, що робило це місце ще більшою ізюминкою.

Зазвичай, на етапах ігор, що відбувалися на арені, збиралися саме необхідні люди. Але оскільки це було тим ще видовищем, то й потребувало більшої кількості людей. Особливо тоді, коли хтось із так званих суддів раптом оголошував, що потрібні будуть секунданти для кожного з учасників ігор. І ними, на наш превеликий з Дартеном жаль, не міг бути інший учасник.

Тому скрививши пичку, що й так була схожою на лице Елізабет, що й досі не прийшла до тями, я таки попрямувала до свого секунданта. Невисокий чоловік років тридцяти не мав чогось, щоб вирізнятися поміж інших. Просто собі конюх, судячи з різних щиток, які він притяг із собою та його поглядів на бідних тваринок, яких вже ганяли по улоговині. Легка щетина починалася майже біля очей та переходила у пишній вуса та густу бороду, тож я майже не бачила його рота. Але все ж будь-хто помітив би, як він кривить вуста кожнісінького разу, коли будь-хто з коників отримує навіть найменші удари черевиком під бока.

— Не допоможете мені? — промовила, коли пролунав свисток до готовності, а я все не могла залізти на свого скакуна під його злегка насмішливий та водночас вкрай насторожливий погляд.

— А повинен? — запитав він, змушуючи мене вкотре зашпортнутися й сповзти по крупу тварини додолу.

— Що ви сказали?

— Панночко, в мене безліч роботи, а ви тут розводите якісь дурниці, сенсу яких я так і не зміг збагнути. Ще й змушуєте страждати їх… Погляньте лишень в ці очі… Такі добрі й невинні. Вони завжди дивляться на вас зі співчуттям та повагою, але ніколи не отримують подібного натомість.

— Ну добре. Тоді я не полізу, піду відмовлюся від випробування та іншим скажу, — промовила, дивлячись прямісінько в очі конюха.

— Ось так вже краще, але боюся, що запізно, — все ж не зрозумів він мого сарказму.

— Та звісно, що запізно, — не втрималася, адже навіть дурень розумів, що на етапі гри, де їдучи на конях потрібно було вибивати іншого учасника з сідла списами, ніхто не міг обійтися без ні в чому не винних тварин. — Але обіцяю з цим обов’язково щось зробити. Дійсно, не бачу сенсу ні у подібних випробуваннях, ні в чомусь подібному.

Під вдячний кивок таки сяк-так застрибнула в сідло досить таки величенького коня та рушила в епіцентр дії. Абсолютно не підготовлена та з вкрай суперечливими думками. Не такого, звісно, очікувала від секунданта, але він абсолютно мав рацію.

— Стривайте, ваш спис, — якби не кінь, то поїхала б далі, а так він миттю спинився, немов тільки й чекав на якийсь наказ. Дивно, це вперше я бачила таку відданість веларійцю.

— Дякую, — злегка посміхнулася та взяла досить важкеньку ношу в руки, приготувавшись до свого раунду.

Дивно було, що даний етап королівських ігор починали саме дівчата, але видовище було ще те. Не встигла я виїхати, як в коня ніби щось вселилося. Він різко почав гарцювати довкола, поки я сяк-так намагалася його заспокоїти. А найголовніше — мого секунданта ніде не було. Ні тоді, ні як я дізналася, згодом. Немов він взагалі випарувався. Але про те мені думати було не час…

Втриматися в сідлі було дедалі складніше, тим більше, тримаючи важкого списа. Але навіть в цей момент мій схиблений мозок думав не про те, як вижити, а про те, що якось та й зістрибнувши, я вилечу з відбору. Адже правило було досить просте — залишатися в сідлі доти, поки твій суперник буде на землі. Хто перший опиниться на своїх двох — той програє. І дана умова мені вкрай не подобалася. Особливо зважаючи на те, що виробляв мій кінь.

— Та заспокой його просто, — крикнув Дартен, вибігши до мене.

— Геній, — пирхнула я, яка встигла випробувати вже все, але ідеї дійсно закінчувалися в моїй голові. От ніби хтось раптом взяв і стер все до нуля.

Суперниця зайшла вже на друге коло з боку своєї перегородки, а я й досі не могла перетнути межу. Запізно мені спало на думку, що це могло бути щось зумисне й в останню чергу я подумала на конюха, що так піклувався про коней. Здавалося, він не може бути причетним до цього, але було одне але — лиш той веларієць мав доступ до мого коня та саме він перевіряв тварину перед етапом ігор. Отже…все було досить чітко.

— Анабель, — ахнули всі, коли кінь востаннє став дибки. Моє серце ж завмерло від страху та розуміння того, що я падаю…Таки програла?