Право на кохання - Софія Вітерець
Як відомо, в долі завжди є свої плани. Як і у королівського планувальника, чи як там його посада взагалі називається… Словом, дивний чоловік цей Вітакер. Дебелий, але з таким миловидним личком, що хто не побачить його у віконце «скарг та пропозицій», то думає, що може його переконати. Але як тільки власник небесно-блакитних оченят та ледь-ледь закручених каштанових кучериків виходив назовні, щоб поговорити, всі одразу розуміли, що розмова вичерпана. Поруч із ним будь-хто відчував себе карликом. Хоча й магії Вітакеру було не позичати. Ну й те, що всі скаржники поверталися до своїх будиночків ні з чим — і так можна було прекрасно зрозуміти.
Тож ми з Дартеном навіть не намагалися щось втовмакчити в ту милу голову. Та й відколи це пошуки Елізабет були важливішими за обрання майбутнього всього королівства. До того ж, лише ми й вважали, що вона не фантом, а це знову ж таки складно — пояснити, що й до чого.
Проте в наших головах існувала чітка ідея — ми почнемо пошуки. Спершу дослідимо територію навколо будиночків, потім в нас вдома перевіримо всі можливі зачіпки чи щось, що взагалі могли пропустити. Ну а тоді вже дістанемося й до самого палацу, де ніщо нас не повинно було спинити.
— В архівах можуть бути дані про попередні ігри за корону. Вона могла бути їх учасницею, — промовив Дартен, вдягаючи екіпірування. Шолом хрестоподібного вигляду з легкими гравіюваннями на боках та легку кольчугу, що не мала ставати на заваді рухам. Моя ж була вже вшита в костюм, тож мені залишалося лише чекати на Дартена.
Дивно, але сьогодні всі мали вийти на арену та показати бойові навички. І всім було абсолютно байдуже, що майбутнім правителям це навряд чи знадобиться.
Звісно, я ні на що не скаржилася, бо батько змалку ростив з мене такого собі «молодого бійця», але іншим знатним леді трішки не пощастило. Особливо зважаючи на те, в яких показових сукнях деякі збиралися проходити наступний етап ігор. Бідненькі, мабуть, подумали, що будуть глядачками, а не гарцюватимуть на конях та вимахуватимуть списами довкола себе, аби вибити суперника з сідла. Ну, це вже їх проблеми.
— Думаєш, вона була учасницею ігор?
— А чому ні? Бачиш цих міністерських дочок? Якщо вони можуть, то Елізабет поготів. Бачила ж її сукню? Навіть попри потріпаний вигляд вона була явно не з дешевих.
— Але ж вона надто юна, щоб виявитися учасницею відбору, що був понад десять років тому, — продовжувала я, погоджуючись з аргументами Дартена, але все ж не до кінця.
— Повір, у замку вік не має значення. Тут ти маєш стільки ресурсів, що за одним клацанням пальців можеш зовні як постарішати років на десять, так і помолодшати. Особливо зважаючи на потужність магії, адже в замок не беруть аби-кого.
— Та я це прекрасно розумію. І знову ж не віриться, що взагалі існує таке логічне пояснення.
— А у випадку з Елізабет його і не може бути, — бадьоро посміхнувся Дартен, врешті-решт таки застібаючи останній заледве помітний ремінець, що кріпив колючугу.
Знову пролунали ці незрозумілі сурми, що як правило сповіщали про щось не таке вже й важливе і ми поспішили до арени. Навколо була суцільна метушня, а брязкіт металу заполонив все довкола. Навіть голова вже не витримувала через це все навколо.
Хоча ніщо мене не могло спинити від споглядання решти учасників ігор. Хто, неначе в ковдру, позамотувався в кольчугу, а хто як Дартен зробив все по правилах… Серед веларійців, не рахуючи міністерських доньок, лише Каспій йшов собі підстрибом, не обтяжуючись навіть якимось вишуканим каптаном. Його волосся тільки те й робило, що постійно наводила мені асоціацію хлопця з кульбабкою.
— Чому ти такий безтурботний і впевнений? — не стрималася я, підійшовши до хлопця, якого ми з Дартеном тоді врятували від Айраска, подарувавши йому прохід в іграх за корону далі.
— Краще сприймати все як є, а не тремтіти над кожним своїм рухом, — бадьоро посміхнувся він й прямо в цей момент отримав удар хвостом коня по обличчю.
— Ну-ну, з такими темпами далеко зайдеш, — посміхнувся Дартен, обходячи добряче таки підвислого Каспія.
— Це звичайна випадковість, — досить швидко прийшов той до тями та наздогнав нас. — От з ким не буває…
— Зі мною, — з посмішкою промовив Дартен, поплескавши Каспія по плечу та знову ж таки потішаючись його реакції на цей звичайнісінький жест.
— Це було просто несподівано, — одразу виправдався Каспій.
— Ну звісно, бідочко ти наша. Пішли вже на арену, а то пропустимо все. Не хотілося б вилетіти через таку дурницю.
