Право на кохання - Софія Вітерець
Думки в моїй голові просто шаленіли від побаченого. Але поки мозок опрацьовував можливі варіанти подій, ноги вже несли мене до дверей, вслід за Елізабет. Якщо загроза була настільки високою, то що могло захистити її зараз? Я ж бо зовсім не відчувала магії в тілі дівчини. Немов хто її випив. Адже навіть найкрихітніше створіння наділене хоча б тим самим фоном, що видає його потенціал. Але ось в Елізабет його не було…
— Анабель! — крикнув Дартен, заледве встигаючи відштовхнути мене з тракторії руху магічного списа. — Тримайся за мною!
— З дороги, — відштовхнула я його назад, прекрасно розуміючи, що з його щитом довго ми точно не протримаємося. Потрібно було оборонятися й шукати нападників, адже довго так ми б не протрималися.
Заклинання сипалися на право й на ліво, а ми досі не бачили, проти кого ми виступили. Темні блискавиці, що на ходу трансформувалися в древні списи, немов з виставки, яка якраз проходила в замку — ось що відкривалося нашим очам. Жодних облич, людей чи хоча б тіней нападників. Немов це взагалі була якась примара, або…
— Анабель, тобі не здається, що щось тут не так?
— Дартене, я думаю, нам трохи не до розмов, — вказала на постаті, що поволі наближалися до нас. Але…вони здавалися вкрай знайомими…
— Магія підказує, що нас взагалі ніхто не атакує, — знову промовив Дартен. — Може ти поставила щит?
— Та ні, — різко пригальмувала, перестаючи сипати заклинаннями та подивилася на все навколо. Скільки ще дерев ми встигли б занапастити?
— Ти досі бачиш ці списи?
— Так, але… Щит є?
— Якби ж…— ніяково стенув плечима Дартен і хмикнув, викликаючи дивне бажання зайтися істеричним сміхом.
— То ми билися з деревами…— підсумувала я, заливаючись сміхом. — Хоч Елізабет взагалі реальна?
Я уважно поглянула на Дартена, шукаючи відповіді в його очах. Вони, зазвичай такі спокійні й пронизливі, тепер блукали, відображаючи все те збентеження, яке охопило й мене. Зникнення Елізабет та недавня «сутичка» кинули тінь сумніву на все, що оточувало нас. Тепер ніхто не мав ані найменшої гадки стосовно того, що сьогодні було ілюзією, а що реальністю. Хоча…мав. Дартен раптом присів, хапаючись за шматок брудної та бляклої сукні Елізабет, який чомусь випромінював слабкі розряди струму. Тріскотів й блимав так, ніби очі якоїсь переляканої тварини.
Я мимоволі відступила, відчуваючи дивне нервове тремтіння, таке непритаманне мені. Здавалося, що цей шмат був його причиною. Адже він був чи не єдиним свідком того, що відбулося з дівчиною та знав, куди вона взагалі зникла.
Мої очі сканували околиці, шукаючи будь-яку зачіпку, яка могла б пролити світло на те, що сталося чи хоча б в який бік побігла Елізабет. Але натовп, що поволі збирався навколо на запах нещодавньої сутички з примарами, цікавився лише плітками та сенсаціями. Їхні обличчя, освітлені тьмяним сонцем, були сповнені цікавості та страху.
Тільки один погляд змусив мене здригнутися. Айраск, замаскований у тіні дерев, пильно стежив за нами. Увесь час він був так близько, що дійсно стало лячно за нього. Адже у тій сутичці незрозуміло проти кого, я могла завдати удару йому. Але водночас.. як могла не відчувати його аромату — суміші цитрусових та мускусних нот, що раптом став вкрай задушливим, нагадуючи про те, що ми з Дартеном тут були не самі. І Елізабет… Що, як він був причетний до цього? Або це все ж був звичайнісінький сон наяву, породжений нашою уявою… Хоча, відколи вона показувала однаковісіньку картинку обом, а потім ще й матеріалізувала частинки цього сну?
— Ми повинні її знайти й зробити все від нас залежне, аби допомогти, — промовив Дартен, міцно стискаючи в руці клаптик сукні. І я навіть не сумнівалася в тому, що він миттю почне пошуки, адже вперше за багато років його очі дійсно палали рішучістю.
