Право на кохання - Софія Вітерець
Здавалося, з того моменту на уричистості у замку в наших життях змінилося все. Хоча водночас ніби нічого й не відбулося. Принаймні з Айраском точно. Адже на його обличчі знову запанувала та сама розлючена гримаса. Одним же лиш поглядом своїх на диво красномовних очей, той ладен був спопеляти всіх навколо.
А ось з Дартеном настало таке собі затишшя. Після нашої розмови ми обоє немов погасли. Лиш короткі кивки або легкі посмішки — ось чим ми обмінювалися, очікуючи на той день, коли отримаємо нове завдання.
Глибоко в душі навіть очікувала на наступне випробування, адже розуміла, що воно змусить нас знову вийти з захисних панцирів та відкритися одне одному як це зробили колись. Хм, то були на диво гарні часи…
Я була ще досить маленькою, коли Дартен вперше потрапив до нашої вілли, все ще будучи Кормеліоном. Він був геть невиразним хлопчиною. Та ще й таким навдивовижу невпевненим, що його просто напросто всі обходили стороною. Якби ж у нього ще був якийсь статус, то може й помітила б його раніше… Але ні — Дартен був сином нашої найвідданішої покоївки.
Напевне, якби не ця завжди усміхнена жінка, що досить молодою втратила всіх рідних та мусила забрати сина до вілли, я б була зовсім іншою. Принаймні мені здавалося саме так. Адже вона досить швидко завоювала не просто мою повагу, а й щиру відданість та захоплення. А ще встигла полюбити її як маму. Адже на відміну від справді близької мені герцогині Кертійської, Медлен завжди була поруч.
Саме завдяки ній ми й познайомилися з Кормеліоном. Минуле втілення Дартена дуже часто крутилося поруч з його мамою, як і я. І якось вона запропонувала дивну гру. Назви й не пригадаю, але повеселилися ми добряче. Настільки, що перевернули догори дригом всі мої покої. Ох, добряче ж тоді Медлен отримала доган… Але було в цьому щось прекрасне — я зрозуміла, що проводити час з Дартеном не так вже й нудно.
Ну а далі минали роки й колишнє втілення Дартена спершу виросло до молодшого кухаря, а потім і зовсім замінило його на цій посаді. Проте його не влаштовувало те, що він практично не мав доступу до будинку. Точніше, трішки не так — мав, але не повинен був нікому потрапляти на очі. І йому це вкрай не подобалося. Можливо, тому, що встиг полюбити замок і активні комунікації з людьми. А можливо… Так-так, дозволю собі вірити, що все ж таке його ставлення було саме через мене.
І от якось за сніданком батько мимохідь промовив, що в нас новий дворецький. «Нічого цікавого» — подумала я та продовжувала насолоджуватися їжею, приготованою Кормеліоном. Але коли почула знайоме ім’я, стрепенулася, нашорошуючи вуха. Адже як інакше, коли ця новина стала для мене немов подарунком з небес. Ми могли бачитися мало не щохвилини, а головне — ніхто не мав і права сказати, що це хоч якось проти правил чи тому подібне.
День за днем, коли я чеберяла хвостиком за Дартеном та мимоволі мало не розбивала просто гігантську кількість дорогоцінних ваз, ми стали чимось значно більшим досить раптово. Здавалося б, звичайний літній день. Сонце припікало незвично сильно й мене млоїло повсякчас, але водночас і хотіла побачити Кормеліона. Тому вийшла з власних покоїв і якраз спускалася сходами, спираючись на поручні так, ніби від них залежало моє життя. І ось рука напрочуд спітніла й я просто послизнулася та поїхала додолу. Але…він був тут. Я прилетіла просто в його розкриті обійми та вперше так близько прислухалася до стукоту його сполоханого серця. Стук. Стук. Стук. І здавалося б, один лиш погляд й ми водночас потягнулися за поцілунком, боляче буцнувшись лобами, коли почули поклик мого батька.
Ніякова посмішка — ось чим закінчилося тоді це все для нас і ще досить довгенько ми не виходили одне одного та уникали контакту. Але якщо тоді це все затягнулося на тиждень, то зараз це здавалося таким абсурдом…
— Привіт, — посміхнулася, намагаючись вийти спокійно й поважно як справжня герцогиня, а сама влетіла обличчям в розкриту упаковку свіжого борошна.
— Агов, не накидайся так на нього. Мені воно також знадобиться, — посміхнувся Дартен, легким помахом руки відкидаючи моє волосся з обличчя.
Завмерла, стежачи за його легкою посмішкою. Тонкими вигинами руки, що поволі віддалялася від мене. Злегка заплутаним волоссям, яке ніби завжди було в такому стані. І…як найкраще припинити всі незручності — ну звісно, що поцілунком, але я забула найважливіше.
— Якою б важливою ти мені не була, але тобі краще вмитися, — знову посміхнувся Дартен, вдвавано злякано відстрибуючи від мене.
І хоч розуміла, що з борошном не все так чудово, але ж я ГЕРЦОГИНЯ, а він… Не образив, але так хочеться підлаштувати йому щось за ці слова…ммм...
