Право на кохання - Софія Вітерець
Ми все кружляли й кружляли у танці, а я поверталася в спогадах далеко назад. Ну, не зовсім, звісно. Я ніколи не вирізнялася особливою пам’яттю, тому максимум могла повернутися на кілька років. Але й цього мені цілком вистачало. Здається, це таки був він…
Моє перше кохання здавалося таким далеким й водночас… Ех, таким безнадійним. Юна герцогиня, що закохалася в звичайнісінького дворецького. Здавалося б, нічого страшного, але… Кормеліон не відчував нічого до мене. Або не міг… У будь-якому випадку батьки дізналися про нас дуже швидко. І майже блискавично вирішили, що мені час поїхати до магічного пансіонату, бо мої сили раптово виявилися надто слабкими для герцогині та майбутньої спадкоємиці земель.
Їдучи, я думала, що писатиму. Хоч так планувала підтримувати зв’язок, бо розуміла, що з пансіонату довше, ніж на добу, мене ніхто не відпустить. І я дійсно писала. Лист за листом… Аж до того моменту, коли починала боліти рука. І навіть тоді продовжувала.
А в думках, сидячи над черговим аркушем білого паперу, поверталася до нашого дому. Легкого цвіту акації, що заполоняв мало не кожен кутик нашої величенької вілли. Та його — того, без кого не було б цього всього затишку. Дім був би таким порожнім і безбарвним, якби не Кормеліон… І я як ніколи відчувала це, сидячи на підвіконні в пансіонаті над своїми листами, на які ніколи так і не отримала відповідей.
Як же я плакала, пакуючи свої речі, знаючи, що залишала серце у холодних стінах нашої вілли… Але це було ніщо в порівнянні з новим днем без жодної вісточки з дому. І коли мені раптом прийшов чудернацький аромат з суміші бергамоту та лаванди, я не могла думати ні про що інше. Це він…Це його… Він чекає…
Роки промайнули, як осінній вітер, що несе листя за горизонт. У пансіонаті я знайшла нове життя, нові захоплення, але серце… воно завжди було деінде. І ось, після довгих восьми років, я повернулася. Повернулася, щоб знову побачити його, Кормеліона.
Замок здавався незмінним, але люди в ньому – ні. Дворецький, якого я колись знала, немов зник. А кожна згадка про нього викликала дивні перешіптування й сум. Я не могла зрозуміти в чому справа, аж поки якось не почула про його відчайдушний вчинок. Кормеліон, ціною свого життя, врятував маленьку доньку нашої сусідки — графині Вандіки. Але тієї миті розбилося на крихітні шматочки зовсім не одне, а два серця.
— Кормеліон? — чомусь прохрипіла, дивлячись на свого танцювального партнера. До останнього не вірила, але не могла втратити надії.
Проте відповіді не було. Дартен вдивлявся кудись уперед невидющим поглядом, хоч я почала помічати, як його тіло поволі змінюється. О ні, він зовсім не ставав Кормеліоном, але здавалося, немов кожна частинка його тіла покривається лусочкою, яка так само швидко й зникає.
— Ну нарешті… — видихнув він, з полегшенням дивлячись на мене. — А я все думав, коли ж ти впізнаєш цей запах…
— Але як... — дивилася на нього ніби зовсім іншими очима. Пробіглася спершу поглядом, а потім і руками почала обмацувати кожнісінький міліметр тіла, привертаючи вкрай небажані погляди.
— Полегше, а то нас ще випроторять з цього вкрай «цікавого» дійства за злегка непристойну поведінку, — посміхнувся він, пригортаючи мене до себе в танці.
— Але я не розумію… Ти ж загинув… Пожертвував собою, — продовжувала лепетати я.
— А я думав в тебе будуть складніші питання, — ніби з полегшенням видихнув Дартен. — Ось тут все дуже навіть просто — я серантіон.
