Право на кохання - Софія Вітерець
Королівський двір завжди вражав своє величю та розкошами. Навіть одна єдина сукня найдрібнішої за статусом леді при дворі могла коштувати стільки ж, як гаренька вілла на околицях столиці. І хоч наше герцогство було чи не найприбутковішим, я все ж не могла похвалитися тим самим, що демонстрували деякі учасниці ігор за корону. Доньки міністрів та радників вбиралися так, що навіть найзвичайніший тренувальний костюм був подібним до найвишуканішої сукні та важив чи не в десятки разів більше, ніж мій. Можливо, саме це на першому етапі й відсіялася добряча половина кандидаток. Все ж у вбранні, вагою в десять кілограм через урвища не пострибаєш.
Але от з учасниками чоловічої статі мені, а точніше нам з Дартеном (якщо вже він справді на моєму боці) пощастило не так. Мало того, що всі з магією були на ти, так ще й тепер знала точно, що до Айракса краще не наближатися. Хоча…такий він тут був далеко не один. Якщо претендентки на перемогу в іграх з’явилися тут швидше для того, щоб знайти собі якусь пару, бо й не вірили у власну перемогу. То от веларійці дивилися на всіх так звисока, ніби самі були не такими ж, як і ми.
Один лиш крок до будинку одного з них здавався немов пекельним. Можливо, тому, що миттю спрацьовував захисний механізм навколо дому й магічне поле мало не спопелило нас з Дартеном. А можливо, через власника щасливої картки. Адже розумний дім та ще й з захистом обрав далеко не кожен.
Ось і Дартену, а тепер ще й мені, дістався гарненький будинок, але настільки звичайнісінький, що на нього навіть дивитися було нудно. Звичайні сірі стіни як ззовні, так і всередині. Базове меблювання, невеличка тераса, що вела на подвір’я, прямісінько з кухні першого поверху. Навіть за сусідом було ніяк поспостерігати — тому дісталася величезна кусюча загорожа.
— Ну нічого. Ми й собі таку посадимо, — багатообіцяюче промовив Дартен, прослідкувавши за моїм поглядом.
— Ну знаєш, якщо обирати, то краще вже будинок, що сам подбає і про себе, і про нас. Хіба тобі такий би не хотілося?
— Тут вже ні. Я чув, що недавно в такого сталися збої. Господарі заледве з нього вибралися. Краще вже такий, як у нас, ніж таку нікчемну смерть, — всі рухи Дартена чітко показували його ставлення до цього всього, а його вдавано перелякане обличчя… Ох, це було мистецьке видовище…
Але милувалася ним не так вже й довго. Це кучеряве чудо кудись поділося вже буквально за хвилинку, залишивши мене «милуватися» нашими пожитками.
— Ну таке собі, — скривилася, коли почала обходити все вже по другому колу. Ніяк не вірилося, що поруч з найбільш розкішною будівлею у всьому королівстві — замком — знаходиться такий будиночок.
— Що, герцогине, чекала на якийсь палац? — немов виринув Дартен з пательнею в руках.
— Знаєш, а взагалі так. Я думала, всі ми житимемо в замку чи хоча б у ближніх вежах. Чула, там безліч місця пустує.
— І не просто так…
— Цікаво, хто взагалі такі чутки порозпускав… Це ж якась нісенітниця, не більше.
— Не віриш у десять заклинань істинного кохання? — загадково промовив Дартен, подаючи мені мою порцію сніданку.
— Казки, не більше, — посміхнулася, позираючи на посмішку, зображену на капкейку.
— Але ж історія повністю збігається з біографією принцеси. Дуже переконливо, не думаєш?
— Та що тут переконливого? Одними почуттями дітей не нагодуєш. Кохання не вирішить всіх твоїх проблем.
— А їй воно допомогло, — шепнув Дартен якось надто пригнічено. Не думала, що такий дорослий хлопчик досі вірить у казочки…
— Проїхали, — лиш відмахнулася, насолоджуючись найсмачнішим сніданком у своєму житті. — Де ти навчився так смачно готувати?
— Та вирішив, що якщо вже їду на ігри, то маю вміти все, — безтурботно всміхнувся веларієць, запихаючи їжу в себе так, ніби вже кілька днів не їв.
— Не найкорисніша навичка, але не на мою думку, — вже дивилася на пустісіньку тарілку поглядом ще досі шалено голодної герцогині. — Але ж ти знаєш, що сам напросився?
— Обіцяю бути твоїм найкращим особистим кухарем.
— Ну-ну, не розхвалюй вже себе аж так, — посміхнулася та аж причмокнула, пригадуючи, яку смакоту готувала моя давня подруга Сінтелла в їх родовому маєтку.
— Бачу, в мене вже є серйозний конкурент, — розсміявся Дартен, а в його погляді побачила якийсь дивний вогник. Ревнощів чи що?
— Ще й який!
— Ну тоді це діло принципу. Що б нас не чекало й як би тяжко не було — їжа завжди буде на нашому столі, клянусь, — промовив Дартен, а над його головою замайорів знак щирої клятви.
Ну що ж, побачимо, як він її дотримається…
