Право на кохання - Софія Вітерець
Руки й ноги вже добряче нили, а втома давалася взнаки. Це вперше я так довго перебувала у воді й якби не присутність Дартена поруч, можливо, вже б здалася. Ну або ж навпаки. Все ж коли він був поруч, розуміла, що існує маленький шанс того, що колега в цій нерівній боротьбі підхопить мене. Але все ж вирішила не випробовувати власної долі.
— Ти мене взагалі чуєш? — напевно, це вже не вперше промовив Дартен.
— А? — вирячилася на нього, забувши, що потрібно щось робити, щоб втриматися на воді.
— Кажу ховайся, — швидше вже просичав Дартен та потягнув мене на дно.
Я почала опиратися. Навіть було хотіла вдарити веларійця по пиці, але…майже миттєво відчула дно під ногами. І як тільки не помічала, що ми вже так близько до берега…
— Нам туди, — показав Дартен, першим повзучи до колись повноцінного русла річки, а зараз просто звичайнісінької дороги, порослої різноманітними рослинами.
Я поповзла за ним, намагаючись видавати якнайменше звуків. Чесно кажучи, вдавалося так собі, але й це було непогано як для дівчини, що плавала разів два в своєму житті. Мене повинно було ламати через таке велике фізичне навантаження, але трималася я досить добре. Хоч і розуміла, що ще кілька годин і я так вже не думатиму.
Коли ми проминули густі зарослі кущів та дерева повністю закрили нас від повноцінних переслідувачів, нарешті змогли стати на свої дві. І це здавалося чи не найбільшою насолодою за останні кілька днів. Так-так, навіть герцогині.
— Викиньте цього назад в озеро. Якщо випливе, то хай собі йде. Все одно без каміння вже не повернеться до гри, — почули ми зовсім поруч.
Дартен першим підскочив до кущів та відхилив гілку, яскраво всипану червоними велеріанами. Сам подав мені знак не ворушитися, хоча з-за такого різнобарв’я мій брунатний тренувальний костюм навряд чи комусь кинувся б в очі. Тому навприсядки все ж наблизилася до імпровізованого віконечка, аби оцінити ситуацію, що склалася.
— Благаю, зупиніться, — промовив один з нас, але хоч його досить миле обличчя, всипане ще юнацьким легким пушком, було трішки знайомим, ніяк не могла пригадати його ім’я. — Обіцяю сам піти, але дайте мені побути тут ще хоч два тижні. Я не…
— Викидайте його, — громовито пролунав голос місцевого типу «лідера», адже йому чомусь такий титул дали ще тоді, коли він навіть не встиг ступити на призамкову територію.
Темне, як смола волосся було незвично довгим як для веларійця. Немов пекучі, вогненно-золотисті очі, здавалося, спопеляють тебе. А його постава — здавалося, Айраск готовий в будь-який момент кинутися на тебе. Проте щось мені підказувало, що вивчити б мені кілька бойових прийомчиків, з десяток заклинань і я могла б перемогти цього самовненого чванька.
— Навіть не смій, — Дартен одразу перегородив мені шлях, спиняючи, а натомість зробив ще гірше.
Не встигли ми й кількох кроків ступити, як нас вже помітили. Чесно кажучи, все ще сподівалася на дипломатію. Але коли ми вже висіли головою вниз, прив’язані мотузками до дерева, то якось таки дійшло, що я надто переоцінила Айраска з його виводком поплічників.
— І хто тебе просив… — прошепотіла, поки маги були зайняті підрахунком нашого коштовного каміння.
— Я ж хотів допомогти, — по-дитячому ображеним голосом промовив Дартен. Побачити б мені його обличчя в цей момент… Жаль, в самої вже в очах темніло через різкий приплив крові та ще й Дартенове обличчя закривало його волосся.
— А зробив тільки гірше, — вже швидше константувала факт, намагаючись таки видобути малесенький струмінь вогню, щоб не спалити сама себе. — Тепер через тебе викручуватися…
— Я вже над цим працюю, — практично на останньому наголосі той впав на землю, на ходу кидаючи невелику блискавицю в мотузку, що тримала мене.
Навіть не уявляю як, але приземлилася рівно на свої дві. Здавалося, не пливла по озеру, не висіла вниз головою… Словом, почувалася взагалі просто супер.
— Алькісандрум, — кинув сферу безпам’ятсва Айраск, на ходу розподіляючи її на два потоки.
Сильна зброя, не сперечатимуся. Особливо це крута річ, коли потрібно тихо замести сліди — надпотужна й чи не єдина, що не залишає магічного сліду на жертві, але…вона дуже слабка, якщо розділена навпіл чи більше частинок. І про це знає далеко не кожен… Сама з’ясувала це шляхом проб та помилок ще багато років тому.
— Серманзібак, — виставила захист, одночасно з Дартеном, який чомусь різко похитнувся і впав. Невже ослаб після важкого дня?
— Віддай наше каміння та можеш йти, — гучно промовила, поглянувши на Айраска не гіршим поглядом, ніж він.
— Дуже смішно, герцогине, — вперше його обличчя немов стало простішим та з нього нарешті зникла та гримаса люті, показуючи досить милі ямочки на щоках та підкреслюючи цим легку горбинку на носі. — Але боюся, що одна ви не зможете нічого зробити. Силоньки не вистачить.
— А вона й не одна, — Каспій… нарешті пригадала його ім’я. Але він погарячкував — знову набереться собі біди на власну голову. Краще б тікав. Хоча така поведінка чоловіка дуже навіть похвальна.
— Ще краще, — пирхнув Айраск, кинувши чергою заклинань по нам двом. Лиш в останню секунду вдалося прикритися від всюдисущих заклинань.
