Право на кохання - Софія Вітерець
Королівський замок — це таке місце, де щось стається на кожнісінькому кроці. Але про це знають далеко не всі веларійці, а лише ті, хто хоча б трішки наближені до правлячої верхівки чи щасливчиків або ж мають можливість ходити тими розкішними коридорами щодня у якості прислуги. Якщо навіть стається щось конкретне й мало не глобального масштабу — про це все одно ніхто не дізнається, корім тих осіб, що причетні до цієї події.
Проте це не стосується тих днів, коли проводяться королівські ігри. Тоді інформація летить зі швидкістю світла й розноситься за секунди до найближчих поселень. І тоді вже її не спинити. Хоча, звісно, королівські ігри не найчастіша затія, щоб стверджувати, що так кожного разу, але як учасниця одного з найгарячіших скандалів століття в королівстві Веларія, можу собі це дозволити.
Як же все починалося? Зі звичайнісінького сніданку…
***
Здавалося, день починався, як і завжди. Я собі прокинулася та швиденько зібравшись, одразу гайнула на кухню. Ніздрі вже давно вловили чудовий аромат свіжої випічки, якою мені тут ще не доводилося ласувати. А живіт вже давно почав витанцьовувати всередині якісь свої танці.
— Мм, Дартене, ти перевершив сам себе…
— Анабель, це не для тебе, — миттю розчарував мене він, вказуючи на дивну гостю, що скидалася на учасницю ігор за корону, але була настільки виснаженою, що в порівнянні з відпочилими нами була якоюсь примарою, з якої висмоктали всі соки.
Я ще уважніше придивилася до дивної гості, що якраз спала на дивані. Мій погляд ковзав по гості, все ще вишуковуючи підказки, ким вона взагалі могла б бути. Але гадки не мала, адже навіть зовнішність всіх учасниць не встигла запам’ятати, що вже там говорити про імена, рід і тому подібне.
Тому просто залишалося вивчати гостю. Її сукня, колись пишна й блискуча, тепер тьмяно мерехтіла, немов на ній зібрався увесь дорожній пил, який тільки міг. Волосся гості, колись укладене в хитромудрі локони, тепер вибилося з-під невеличкої прикраси, що раніше, я чомусь впевнена, дуже гарно підкреслювала її очі. Обличчя ж жінки були виснаженим і таким блідим, ніби вона довгий час тікала від когось.
— Хто вона? — прошепотіла, намагаючись стримати раптове тремтіння в голосі.
— Її звати Елізабет, — промовив він. — Це все, що я знаю.
— Думаєш, вона втекла?
— Ну тут і думати немає чого. Поглянь тільки на її одяг. Але все ж…від кого тоді вона тікала?
— Судячи по її сукні й тому, що всі коштовності на місці, він явно з вельмож… — промовила я, одразу накидаючи варіантів.
— А чому це одразу «Він»? — дивно посміхнувся Дартен, але ця посмішка швидко розвіялася, коли він поглянув на Елізабет. — У неї рана…
— Як мені допомогти? — підскочила я й собі, коли Дартен швидко підбіг до Елізабет, на диванчику біля якої вже зібралася невелика калюжа багряного кольору, а в повітрі запанували нотки металу.
— Подай пиріжка! — крикнув Дартен, чаклуючи над дівчиною дуже навіть потужною магією, якої ніколи не бачила в нього раніше.
— Хіба рана не важливіше?
— Анабель!
— Та даю, — потягнулася за нічогеньким таким собі пиріжком, розміром з повноцінний пиріг.
— Тепер надламай маленький шматочок і розкриши. І швидше, бо в неї не так багато часу, як я думав.
Я одразу почала виконувати його інструкції, тамуючи в собі здивування. Здавалося, що від стресу Дартен збожеволів. Адже ну як пиріжок залатаю рану на тілі дівчини. Але все ж вирішила краще змовчати, тамуючи в собі цікавість, що наростала щосекунди.
— Кинь кілька шматочків їй до рота й залий туди трішки води. Навіть якщо захлинеться, хоч найменшенька частинка пирога повинна потрапити їй всередину.
Вже не питала, все більше дивуючись інструкціям Дартена. Але виконувала їх, поки той проводив якісь дивні маніпуляції з магією. Це вперше я відчувала від когось водночас слабкість магії й дуже сильний фон. Немов Дартен просто ховав свої сили. Але виходить, що й для себе самого…
— Відійдіть! — почувся пронизливий крик Елізабет, а рана раптом почала затягуватися.
— Що заа.. — не втрималася, дивлячись як вже цілісінька жінка підскакує на ноги й вся така бадьоренька вилітає з будинку.
