Право на кохання - Софія Вітерець

Етап випробовування на міцність — саме так називалася сьогодні подія. Але я краще б сказала, що це просто була їзда на конях й штрикання одна одної списами. Ось попередній етап дійсно був ще тим завданнячком, а це вже таке…

Хоча моя суперниця змусила мене конкретно замислитися. По-перше, знову ж таки подумати про те, що я тут роблю. Адже боротьба проти дівчини, яка заледве досягла свого повноліття й зростом залишилися ще тією дванадцятирічною, була цікавеньким видовищем. Ми просто злегка штрикали в боки одна одну тими палками, адже з таким використанням їх інакше важко було назвати. Я боялася поранити її, а їй не вистачало сил хоч трішки зрушити з місця мене. Словом, ви зрозуміли.

Друге ж питанням, що ніяк не могло вилетіти з моєї голови — з якого дива на цій дівчинці не було ні броні, ні хоча б підходящого для поєдинку одягу. Одна лиш біла сукня розвівалася вітром на всі чотири сторони й так ускладнюючи не просте життя суперниці.

— Чуєш, може да ну його, — я вже не стрималася й заговорила, коли наші коні порівнялися на черговому колі. — Просто стрибай з коня. І тобі буде м’якше й мене не так совість замучить.

— Хочеш сказати, що я недостатньо сильна? Чи може замала? Та я… — дівча замахнулося списом, але не втримало його й полетіла вслід за зброєю додолу.

— Ну я попереджала, — посміхнулася, кидаючи вже й свого списа та спокійнісінько рушаючи до виходу з арени.

— Шаоунеріс, — верескнула мала так, що в усіх вуха позакладало. Але не більше, адже заклинання вічного каліцтва, підвладне далеко не кожному веларійцю, просто не знайшло іскри живлення магії.

Добре, що дівча не додумалося прокричати це по виходу з арени. Було б не солодко. Та й в принципі взагалі я раділа, адже позбулася досить сильної суперниці в магічному плані. Хоча, зізнаюся чесно, з нею було б цікаво зустрітися саме в магічному поєдинку.

Можливо, саме вона б мені допомогла з розкриттям своєї магії, ріст якої в мене принився десь в дванадцятирічному віці. Лиш мешканці нашого герцогства й вірили, що це зовсім не так і насправді дар ховається десь глибоко в мені, щоб з’явитися в найпотрібнішу мить та застати ворогів зненацька. Але кого? Це дівча? Чи може Айракса? Щось мені не вірилося, що підозри мешканців мого герцогства дійсно могли стати реальністю.

А що я дійсно знала — Дартен на даному етапі ігор за корону буде дійсно найкращим. Згідно з небагатьма відомостями про серантіонів, які я встигла накопати, знала це достеменно. Вони мали ряд чудових навичок і здібностей, що було просто надзвичайні для використання в бою. Я читала, що рідко знаходилися ті, що здатні були перемогти серантіонів без застосування магії. Ну або ж сторонньої допомоги. Але навіть якщо це ставалося й веларійцям не щастило, серіантіони перевтілювалися й знаходили своїх ворогів знову і знову. Єдине полегшення було в тому, що серантіони не знають, скільки життів їм дано й який образ вони взагалі матимуть наступного разу.

Я вже давно зайняла своє місце, коли на арену вийшов Дартен. Першим, що він зробив, був легкий поклін в мою сторону, а потім він легким вправним рухом застрибнув в сідло. Кольчуга блиснула на сонці, немов зорею позначаючи сьогоднішнього кращого учасника ігор. Хоч турнір ще не почався, але вже не тільки я, а й всі знали, хто буде переможцем.

Ніби зовсім непоказний, у своїй кольчузі Дартен виглядав ніби якийсь лицар з давніх казок, які я просто обожнювала в дитинстві. Без шолома, його злегка закучерявлене волосся до плечей, розвівалося легкими хвилями. Кожен Дартеновий рух був зваженим й точним, ніби його готували до цього моменту все життя. Звісно, не знаю як попереднє втілення мого першого кохання, але от Кормеліон був далекуватим від спорту й скачок. Тут же бачила цілком впевненого в собі наїзника, що не просто готувався до перемоги, а вже немов виграв всі можливі турніри.

І він дійсно показав всім довкола, чого вартий. Точні випади, суворий контроль за кожним рухом не лише своїм та коня, а й суперниковим. Ідеальна постава. Сконцентрованість. Здавалося б, наступний удар й перемога в його рукаві, коли він завмер, дивлячись в одну точку. Я також швидко перевела погляд туди, дивлячись як в далечині по той бік арени промайнула шевелюра Елізабет. Адже, так. То повинна була бути вона.

Я підхопилася на ноги одночасно з шаленим тріском списа, що зіткнувся з кольчугою. Подвійним тріском. Обоє наїзників вже падали з коней. Суперник Дартена скористався можливістю й завдав удару. І якщо легке штрикання було таким болючим, то я навіть не уявляла, що він відчував в цей момент.

— Дартене! — крикнула я, немов приводячи його до тями, адже той стрепенувся й в останній момент втримався за сідло, даючи супернику першим доторкнутися до землі.

Але як тільки все було вирішено, ніхто не побіг назустріч одне одному. Ми кинулися в той бік арени, де бачили Елізабет, проте за тією вже й слід простиг. Лиш носова хустинка, як якесь знущання, залишилася лежати попід лавою.

— Думаєш, це її? — підняла невагому тканину, розшиту дрібними символми Веларії.

— Не думаю, а знаю точно, — промовив Дартен, а тоді різко підскочив до мене й перед тим як накрити мої губи в поцілунку, шепнув, обдаючи своїм гарячим диханням. — Ховай.

Серце калатало в грудях, мов птах у клітці, а тіло омивало то хвилями жару, то холоду. Поцілунок Дартена був сповнений пристрасті та тривоги, мов відображення шалених подій, що щойно відбулися на арені. Його дотик палив мою шкіру, а слова, вимовлені шепотом, обіцяли таємницю та небезпеку, якої покищо так і не могла зрозуміти.