Право на кохання - Софія Вітерець

Загадкові місця завжди були магнітом для всіх довкола. Звичайні туристи або якісь перетитуловані розвідники могли пролізти в найменший закуток, у пошуках унікальних матеріалів. Тож яка недалекоглядна людина могла ховати найбільший скарб у такому місці? Ну або ж — це був найбільший на світі геній. Адже найчастіше люди не помічають саме те, що прямісінько перед їхнім носом. Як от і ми з Дартеном не помічали тієї самої мапи, яку здавалося втратили, прямісінько біля головної бальної зали королівського замку. А це означало лиш одне — всі дороги вели саме до нього.

Наші пошуки ж почалися цілком собі природньо — прямісінько під час святкування завершення наступного етапу ігор. Здавалося, цього разу бальна зала просто кишіла людьми, хоч насправді їх і було менше. Таке ж враження створювали пронирливі журналісти, що все вишукували якусь загадкову плітку або найбільшу сенсацію, яку вони мали подати всьому королівству вже завтрашнього ранку.

Знаєте, за що я любила наше королівство Веларію? Тут ніколи не було масштабних бійок, заворушень чи страйків. На нас ніхто ніколи не нападав і ми не робили цього у відповідь. Веларійці завжди дбали не лише про свій статус, а й про те, що їх оточувало, тому кожен куточок королівства завжди був розкішним. Квіти, що радували своїми барвами круглий рік, соковиті плоди на деревах, що так і манили скуштувати, миловидні будиночки, у які гріх було не зайти або хоча б зазирнути у віконниці. За таке ніколи не карали. Ба більше — це вже більше скидалося на неповагу — не зазирнути до когось у вікно. Адже на те більшість їх ніколи й не зачиняла.

Але що мене частенько дратувало, то це ті ж журналісти, що ніколи не знали межі. Вони могли зробити все, що завгодно, посилаючись на законодавство. А нам залишалося просто чекати й нічого не робити, бо ну так вже склалося. Цього ж разу все мало бути зовсім інакше, адже їх допомога в пошуках Елізабет нам ще й як би знадобилася.

— У вас є щось для нас? — долинуло до мене, коли і я вже підійшла до групки з трьох людей, серед яких виділявся Дартен у своєму немов сяючому білосніжному костюмі.

— Так, але це має й надалі бути таємницею. Тому в нас є умова… — очі журналіста були так подібними до соколиних. Здавалося, він бачив все й всіх довкола водночас, а його погляд миттю вловлював найменший жест.

— Ми готові на будь-що! — ніби й шепотіла, а здавалося, що почули як мінімум ті, що були в п’яти метрах від нас.

— Анабель, — одразу промовив Дартен, застерігаючи мене. На що я миттю кивнула.

— Ви маєте поділитися всім, що знайдете в тих підземеллях, — не таке вже й неочікуване побажання. Але я очікувала того, що він піде з нами, а не того, що відбудемося так просто.

— Домовились, — Дартен з чоловіком з соколиними очима підтвердили це міцним рукостисканням та розійшлися по різних сторонах. Я ж поспішила за кох… Ні, все ще якось важко було так його називати. Нехай буде просто дитячим захопленням, що переросло в щось більше.

— Йдемо? — промовив він, заледве не проливши на себе багряний пунш. Пощастило ж його костюмчику, але судячи з нетерплячості Дартена, то не так вже й на довго.

— Давай так — один танець і тікаємо. Потрібно всіх змусити забути про те, з ким ми розмовляли. Затьмарити цим все довкола.

— Мені це подобається, — підморгнув Дартен та галантно простягнув долоню, запрошуючи до танцю.

Велична зала палацу сяяла тисячами вогнів, відбиваючись у блискучих оздобах та коштовному посуді. Натовп гостей кружляв у танці, наповнюючи зал веселим гомоном та музикою. Різнобарвні вбрання мерехтіли всіма кольорами веселки, ніяк не даючи погляду сфокусуватися на комусь одному. Всі були надто прекрасні й елегантні.

Я ступила на танцмайданчик, тримаючись за руку Дартена. У своєму костюмі той сяяв, мов місячне сяйво, особливо на тлі незмінно темного вбрання Айраска. Біля якого мене миттю охопило якесь дивне хвилювання. Ще й цей зухвалий погляд… Ох, не терпілося дочекатися того моменту, коли він вже нарешті вилетить з цих ігор. Тоді побачимо, хто і як дивитиметься одне на одного.

Ми з моїм прекрасним, мов той місяць, партнером на сьогодні, почали танцювати, кружляючи по залі, немов два вихори, що злилися воєдино. Дартен рухався з легкістю та грацією, досі не притаманною йому, а я намагалася не відставати, відчуваючи, як його дотик ще більше розпалює в мені те давно забуте відчуття.

Але всьому рано чи пізно настає кінець. І ось танець врешті добіг свого кінця. Ми завмерли, дивлячись один одному в очі. В його погляді я читала те саме, що відчувала сама - нестримне бажання бути разом.

Але ми знали, що не можемо піддаватися цим почуттям. Нам потрібно було вирушати на пошуки таємничої розгадки, що не давала спокою вже стільки часу. Елізабет…