Право на кохання - Софія Вітерець

Ми з Дартеном позиркували одне на одного, так і не наважуючись заговорити. Мовчання було красномовним, наповненим сумішшю емоцій: бентежністю, хвилюванням, і, можливо, навіть натяком на щось більше. Чимось, на що ще кілька годин тому навіть натяку не було в моїй голові.

І якби ж наші виразні погляди в цей час мали на увазі саме той поцілунок… Е ні, найважливішою на даний момент здавалася саме Елізабет. Її раптом поява, ще й у такому людному та близькому до королівського замку місці — немов натякала, що вона десь зовсім поблизу. Можливо, досі тікає, а можливо й просто заплутує нас. Принаймні зараз, а не тоді, коли вона боролася на життя. Або мені так лише здається…

А поцілунок — це таке... Навіщо про нього взагалі думати-гадати, правда?  Хоча…для Дартена, можливо, все було саме так, але чим далі я відходила від того місця, чим більше часу проводила поруч з Дартеном, тим більше пригадувала всі наші миті разом.

Кожне його слово, кожен жест, кожен погляд - все це раптом набуло нового значення. Пригадала, як він сміявся, коли ми заледве познайомилися і я  спіткнулася на сходах. Знову повернулася до спогадів про мій перший виступ на невеличкому балу, коли я вирішила вперше виступити, заспівавши, акомпонуючи собі на фортепіано. Всі гидливо кривилися, думаючи, що я не помічаю, а він підтримав мене, коли розплакалася після невдалого виступу. Дартен, колись відомий мені під ім’ям Кормеліон, завжди знав, що сказати, щоб підняти мені настрій. Та й взагалі — він завжди був душею компанії. Це зараз трішки змінився, більше замкнувся. А тоді…я обожнювала, як він злегка хмуриться, кривляючись. Милувалася його вустами, що розтягувалися в посмішці, висвітлюючи на щоках легкі ямочки від сміху. А моє тіло завжди покривалося табуном мурашок, коли він зазирав в мої очі, чекаючи на реакцію на черговий жарт. І той погляд…

Раптом я зрозуміла все. Адже ми не зобов’язані були вдавати з себе закохану пару. Взагалі наша присутність в будь-якому куточку арени була цілком виправдана. Все просто можна було списати на звичайнісінький стрес, а він поцілував… І не просто поцілував, це було висловленням немов чогось глибшого. Такого, в чому я глибоко в душі боялася зізнатися сама собі.

Чи міг же він відчувати те ж саме? Можливо, я вже також давно для нього не просто подруга й ця наша зустріч була далеко не випадковою? Ці ігри, допомога мені, намагання допомогти мені зрозуміти, хто він… Адже це все було не просто так?

Моє серце калатало в грудях, мов пташка, що потрапила в клітку. Думки вирували, переповнені спогадами про поцілунок з Дартеном і його незвичайну поведінку. З одного боку, відчувала полегшення, адже виходить, не доведеться приховувати свої несподівані почуття, що зринули з новою силою.

З іншого ж, охоплював страх перед невідомим. Що ж далі? Чи відповість Дартен взаємністю? Чи зможемо ми бути разом, якщо лише фіналісти ігор здатні зійти на престол? Народ же ж бо обирає кандидата в дружини чи чоловіки саме з тих, хто був в останніх лавах боротьби за престол. А що, як хтось один з нас не пройде?

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Знала, що не може вічно ходити по колу, уникаючи правди. Потрібно було поговорити з Дартеном, розповісти про свої почуття та нарешті зрозуміти, що ж там коїться в його душі. Але не змогла цього зробити. Хотіла було почати, але мова знову зайшла про Елізабет, яка немов об’єднувала нас, а з іншого боку була тим самим третім колесом. При цьому, навіть не будучи присутньою поруч.

Тим часом, пошуки Елізабет тривали. Вона мов канула в Лету, не залишивши жодної зачіпки. Ми з Дартеном обшукали всі можливі місця, де вона могла б сховатися, але нам не щастило. Здавалося, Елізабет просто випарувалася з повітря.

Тож пошуки Елізабет тривали, а я от-от збиралася знову підняти тему, яку стільки часу обдумувала в своїй голові. Сотні думок та варіантів початку розмови, роїлося десь там на підкірках мозку, а в результаті все вийшло досить банально.

— Привіт, — промовила я, підходячи до Дартена та зазираючи йому з усією своєю сміливістю прямісінько в очі.

— Привіт, — посміхнувся той, хоча бачила — в думках він зовсім не тут.

— Думаєш, це він? — раптом помітила клаптик тканини в руках Дартена. Той самий, який мав нас вивести на подальші розслідування.

— Саме так. Дивися, бачиш цю невеличку мапу. Тут щось намальовано. Дивні стрілки та риски, що немов складають план приміщення.

— За розмірами більше скидається на королівський замок, — схилилася я, вдивляючись в картинку.

— Здається, це він і є, — останнє вже скрикнув Дартен, хапаючись за руку, яку пронизала магічна стріла.

Клаптик полетів прямісінько у вогнище, завдяки якому й проступила загадкова схема будівлі. Мить і його не стало. Хоча…нам було зовсім не до того.

— Твоя рука, — кинулася до Дартена, сама збиваючи його з ніг. Всілася на нього, ніби то якась конячка й почала проводити швидкі, до болю знайомі маніпуляції, що колись мали врятувати жителя нашого герцогства.

— Іди сюди, моя рятівнице, — посміхнувся вже зцілений Дартен, притягуючи мене до себе у вкрай тривожному та злегка терпкому поцілунку з нотками давно забутих, але знову воскреслих почуттів.