Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Із Фейсбуку, — викрутилася Рута.

— М-м… — Він на секунду замислився, а тоді запитав: — Звідки у вас мій номер?

— Окей, насправді не лише з Фейсбуку, — зізналася дівчина. — Я поясню все під час зустрічі.

— Чому б не спробувати зараз?

— Це надто довго. — «І я маю бачити твої очі під час розмови».

Тимофій вагався:

— Сумніваюся… Це все трохи дивно, вам не здається?

«Почекай, доки почуєш, що я тобі розкажу», — подумала Рута.

— Я б не телефонувала, але для мене це в буквальному сенсі питання життя та смерті.

Чверть хвилини він натужно сопів. Потім мовив:

— Ну, я на чергуванні, а тому не зможу приділити вам багато часу.

— Я… — Вона хотіла запевнити, що вона й не потребує багато, та це було б неправдою. Щоб переконати Тимофія, говорити їй доведеться довго.

— Якщо матиму змогу, то спущуся на кілька хвилин, — Тимофій кахикнув. — Більше нічого не обіцяю.

— Я згодна. — У Рути не було вибору. — Коли під’їду до лікарні, наберу.

91

Дощ почався, коли маршрутка пригальмувала біля зупинки на Карнаухова, що навпроти міської лікарні.

Після паркого салону Руту замлоїло. Голова налилася чадною важкістю, і дівчина боялася кліпнути, щоб не заснути на ходу. Вона не розкладала парасольку та хвилину стояла, підставивши підпухле обличчя під скісні нитки дощу. Вулиця немовби шарпала її з усіх боків: скрип ресор, торохтіння двигунів, чиїсь парадоксально гучні голоси, стукіт крапель по асфальту. Звуків було забагато. Рута якийсь час опиралась, але зрештою дозволила шумові захлеснути себе. Згорбившись, вона ступила під навіс і набрала Русецького.

Анестезіолог прийняв виклик і, доки дівчина встигла розтулити рота, кинув:

— Зараз спускаюся.

Рута розкрила парасольку та попленталася до лікарні. Дощ посилився. Стукотіння крапель об парасольку перекривало шум автомобілів на Карнаухова. Коли дівчина добрела до терапевтичного корпусу, Тимофій уже чекав на ґанку. Побачивши її, хлопець ледь помітно кивнув, а потім чи то всміхнувся, чи то скривився. Рута наблизилася та схвильовано мовила:

— Я — Рута.

— Умгу. — Русецький, заштовхавши руки до кишень зеленої блузи, спрямував погляд ніби повз неї.

У принципі, під дашком вистачило б місця для двох, але Тимофій став так, що дівчині довелося залишатися на сходах під парасолькою. До всього він ще й дивився на неї згори вниз.

— Може, зайдемо досередини? — Рута показала на вхід до терапевтичного корпусу.

— Ні, — мотнув головою хлопець. — У мене лише кілька хвилин.

— Добре. Тоді, — дівчина потерла пальцем шрам над бровою, — ти знаєш, що таке локус корулеус? — Тимофій вигнув брову, і Рута із сумнівом у голосі додала: — Спинно-бокова покришка моста? — Вона стріляла навмання завченими фразами, суті яких не розуміла.

— Що саме? — запитав Русецький.

Дівчина ковтнула слину.

— Що саме що?

— Що саме з двох? Блакитна пляма та покришка мосту — це не одне й те саме.

«Фак. Яка ще блакитна пляма?»

— Ну, тоді, м-м, перше. Корулеус.

Хлопець здвигнув маслакуватими плечима й заговорив таким тоном, нібито відповідав на екзамені:

— Блакитна пляма, або локус корулеус, — це крихітна структура в стовбурі мозку, ось тут, — він торкнувся пальцем ямки на шиї під потилицею, — важливий центр бадьорості та напруження, який також бере участь у регуляції сну.

— Вона забезпечує парадоксальний? Швидкий сон? — Вода з парасолі скрапувала на ліве плече та стікала до ліктя.

— Ну, так. Мабуть, так. Це не зовсім моя тема, я вже не пригадую таких деталей.

Рута спробувала ковтнути слину, проте в горлі пересохло.

— Є якийсь спосіб позбутися цієї ділянки?

Русецький наморщив лоба.

— Тобто?

— Я не знаю… знищити, зруйнувати її. Прибрати цю пляму з мозку.

Анестезіолог витріщився на неї так, наче вона промовила ці слова задом наперед.

— Навіть якщо так, я тут до чого?

— Просто скажи мені, чи це можливо?

— Теоретично так. Хірургічним шляхом або… — він знову, не виймаючи рук із кишень, знизав плечима, — не знаю. Але для чого?

— Я хочу, щоб ти зробив це. — Рута запустила долоню під волосся й тицьнула пальцем у задню частину своєї шиї. — Видалив цю хрінь з мого мозку.

Погляд змінився: тепер Тимофій зиркнув на дівчину так, мовби вона була брудною. Роздувши ніздрі, він мовчки хитнув головою.

— Не дивися на мене так! — не витримала Рута.

Хлопець пирхнув, аж полетіли бризки з рота.

— За кого ви мене маєте? Я нічого не робитиму.

— Але… — Злість і жалість до себе застрягли в горлі кісткою.

— Ідіть геть. Я вас не знаю та більше не хочу бачити.

Рута перестала чути шум дощу через гул у вухах.

— У тебе весь телефон забитий моїми фотками, — випалила вона. Русецький густо почервонів. Злякавшись, що він розвернеться й утече, дівчина заторохтіла: — Але я не про те! У тебе родима пляма над куприком у вигляді сердечка. І ще ти бачиш чорно-білі сни. І ти… ти… — вона роззирнулася й показала рукою на ряд автомобілів під лікарняним корпусом, — ти приліпив суперклеєм двірники до лобового скла на машині боса, бо він ставить авто так, що воно заважає швидким під’їжджати до приймального відділення.

Останнє, либонь, вразило його найдужче. Хлопець побагровів іще більше й утупився в Рутин рот із таким виглядом, начебто боявся, що з нього щось поллється, варто лиш дівчині ще раз розтулити губи.

— Звідки ви…

— Ми вже були знайомі, — на видиху проказала Рута. — Просто ти цього не пам’ятаєш.

Вона чекала, що він зронить фінальне «вали на хрін», і на тому все. Проте Тимофій лише мовчки телющився в неї. Зрештою Рута попросила:

— Я геть змокла. Може, ми десь сядемо та поговоримо? Будь ласка. Дай мені шанс усе пояснити.

Він відступив на крок, з обличчя було видно — вагається, постояв, не рухаючись, чверть хвилини, а потім повільно, неначе під водою, махнув рукою:

— Йдіть за мною.

Дівчина склала парасоль і піднялася на ґанок. Русецький відчинив двері, пропускаючи її вперед, але ще до того, як зайти, Рута нахилилася й видала просто в його спантеличене обличчя:

— І припини нарешті мені «викати».

92

На першому поверсі Рута купила бахіли та накидку, після чого Тимофій повів її до відділення інтенсивної терапії та впустив до ординаторської кімнати. Зовсім по сусідству розташовувалася реанімаційна палата, в якій Рута лежала три тижні тому.

В ординаторській, крім них, нікого не було. Хлопець запропонував чай, дівчина відмовилася. Він показав на стілець. Рута, знявши накидку, сіла. Русецький умостився навпроти, відкинувшись на спинку крісла, кивнув, мовляв, починай, я слухаю, та підпер голову рукою.

І Рута заходилася