Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

пустує, там лише тренажер, ти використовуєш її як спортзал. Принаймні так ти мені сказав. У квартирі немає ліжок, тільки великий диван із дерев’яними бильцями, такими широкими, що на них можна спокійно ставити тарілку. У житловій кімнаті навпроти дивана висить величезна плазма, під’єднана до Інтернету, і ти майже нічого не дивишся, крім баскетболу. На балконі стоїть велосипед; ти живеш сам і, заносячи його до квартири, мусиш водночас і тримати велик, і відчиняти двері балкона, а тому на стіні біля дверей видно…

— Досить! — Його очі розширилися, маска вдаваного відсторонення сповзла, і Рута побачила на обличчі хлопця щось дуже схоже на переляк.

Кілька секунд вони німували.

— То можна мені зайти? — спитала дівчина. — Чи так і будемо тут мовчати?

Тимофій нервово почухав груди, проте з місця не зрушив. Вагався.

Рута зітхнула.

— Я більше не дійматиму тебе. Це моя остання спроба переконати тебе в тому, що я говорила правду. Впусти мене, дай мені шанс. Якщо не повіриш, обіцяю, що за трохи заберуся звідси.

— І що робитимеш? — пробурмотів хлопець.

Дівчина застогнала, і Тимофій, кілька секунд пом’явшись, нарешті зробив крок назад. Рута ввалилася до квартири, роззулася та без запрошення поплелася до великої кімнати. Опустилася на диван. Хлопець зачинив за нею двері й застиг у проході між коридором і кімнатою з таким виглядом, мовби заблукав у лісі.

— Ну… — буркнув він.

— Я дещо придумала, щоб переконати тебе, — почала Рута.

Тимофій кивнув. Дівчина обвела поглядом кімнату й попросила:

— Маєш якийсь листок? Аркуш паперу?

Хлопець глипнув на неї з таким виразом, нібито Рута заборгувала йому грошей, проте нічого не сказав, підступив до письмового стола в кутку кімнати, мовчки висунув одну з шухляд, витягнув звідти чистий аркуш А4 та подав його дівчині.

— Бери.

Та махнула рукою.

— Це не мені. Напиши на ньому якесь слово. Щось коротке, але таке, що знаєш лише ти.

Тимофій трохи насупився.

— Наприклад?

— Не знаю, — Рута знизала плечима, — дівоче прізвище матері. Пін-код своєї банківської картки. Ім’я дівчини, яка тобі подобалася в старших класах, але про яку ніхто, крім тебе, не знає. Будь-що. Але мені не показуй.

— Ти це…

— Так, я це серйозно. Що швидше ти це зробиш, то раніше я піду.

Кілька секунд хлопець дивився на Руту, потім відвернувся, дістав із шухляди зелений маркер для нотаток «Faber Castell», глянув через плече, спантеличено покрутив маркер між пальцями та лише після того, схилившись над столом, щось нашкрябав на аркуші.

— І що тепер? — Тимофій повернувся до Рути, ховаючи спантеличення за скептично-непривітною маскою.

— Згорни його та поклади на стіл, — звеліла вона. — І притисни чимось.

Зморшки на його лобі поглибшали, проте хлопець скорився. Склав аркуш удвічі й підсунув під чорну настільну «вертушку», з якої стирчали ножиці, канцелярський ніж, крихітний степлер, кільканадцять кулькових ручок і фломастерів.

— Так згодиться? — запитав він, неначе насміхаючись.

Рута проігнорувала насмішку й незворушно поцікавилася:

— У тебе є ножі?

— Е… — Хлопець збентежено закашлявся.

— Що-небудь гостре? — Рута прискалила око. — Ну?

Русецький неуважно кинув:

— Ну, є.

— На кухні?

— Так.

— Добре.

У кімнаті зависло незатишне мовчання. Тимофій переступив з ноги на ногу, в очах застигли знаки питання.

— Добре що?

Рута не відповіла. Відкинулася на спинку дивана й утупилася в стелю над головою Тимофія. Хлопець нетерпляче підганяв:

— Поясни, що ти надумала.

Розтягуючи слова, дівчина проказала:

— Я четвертий день не сплю, і мене зараз вирубить.

Насмішка зникла з очей, і Тимофій розгублено роззирнувся.

— Тут?

— Ага, на цьому дивані. Але ти мусиш пообіцяти, що розбудиш мене за хвилину. — Рута опустила погляд і вп’ялася почервонілими очима в Тимофія. — Рівно через шістдесят секунд — не більше, не менше.

— У чому сенс?

— Заснувши, я опинюся по той бік, — дівчина недбало кивнула на вікно, ніби повідомляла про те, що збирається на прогулянку. — У тому вимірі, про який я розказувала та в існування якого ти не віриш. Я зможу перевірити, що ти написав на аркуші, потім піду до кухні, візьму ножа й видряпаю це слово на своїй руці.

Тимофій несамохіть скривився.

— Навіщо? — Рута не відповідала, і тоді він, усе ще кривлячи верхню губу, неначе сам до себе промовив: — Ти зараз, типу, натякаєш, що напис з’явиться, коли я тебе розбуджу?

Рутина спроба всміхнутися завершилася повним фіаско — м’язи обличчя відмовлялися складатися в усмішку, тож дівчина лише буркнула:

— Ага.

— Ти божевільна, — Тимофій змірював її недовірливим, напруженим поглядом.

Рута вигнула брову.

— Ось і побачимо, — її зсудомлений рот нагадував косу тріщину.

Хлопець закліпав. Тієї миті вираз його обличчя став майже потішним: Тимофій Русецький нагадував малюка, якого батьки ведуть на чортове колесо, а він не наважується зізнатися, що до всирачки боїться висоти.

— Це якийсь фокус?

— Ні. — Рута не відводила очей. — Я хочу, щоб ти весь час був тут, у цій кімнаті, нікуди не виходив.

Тимофій усвідомлював, що відбувається щось незвичайне, але навіть не припускав, що змарніла дівчина на його дивані говорить правду. Він був дипломованим лікарем, мав чітке уявлення про те, як функціонує реальний світ, а тому не сумнівався: Рута нізащо не здогадається, що за слово він написав на аркуші, і тим паче не зможе непомітно видряпати його на руці. Думки крутилися лише довкола того, як він виштовхуватиме її з квартири, коли зрозуміє, що вона таки несповна розуму. Так, дівчина звідкись дізналася про чорно-білі сни, родиму пляму на куприку та приклеєні двірники, але всьому цьому мусить знайтися раціональне пояснення. Інакше просто ніяк. Це якийсь придуркуватий розіграш. Девід, бляха, Блейн місцевого розливу. Тож хлопець був далекий від того, щоб зважувати, як реагуватиме, якщо напис таки з’явиться на Рутиній руці.

— Ну, добре, — погодився він.

— Але ти повинен розбудити мене за хвилину, — повторила Рута. — Навіть якщо для цього знадобиться бити мене по обличчі, смикати за волосся чи вилити на голову відро холодної води. Зрозумів?

Тимофій нерозбірливо мугикнув:

— Ну, типу, так.

Дівчина замотала головою.

— Ти, блін, не доганяєш: якщо не розбудиш мене, я помру. Ти маєш звільнити мене зі сну. За будь-яку ціну. — Вона вдивлявся в хлопця так прискіпливо, що той потупився й потер пальцями носа. Він нітився через її настирливість, але не вірив. Не сприймав її всерйоз. Рута майже заблагала: — Просто пообіцяй: якщо через півтори хвилини я не розплющу очі, ти зробиш усе, щоб вирвати мене зі сновидіння.

Тимофій повільно звів голову й зустрівся з нею поглядом. У його очах розцвів цілий букет емоцій: недовіра, спантеличення, зацікавлення, насмішка. Він спершу видав губами якийсь звук, щось середнє між презирливим чмиханням