Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Тимофій запропонував дівчині руку й допоміг стати на ноги.

— Треба продезінфікувати рану, — невиразним жестом вказав у бік ванної. — Ходімо.

Вони рушили, проте на порозі ванної Рута, здригнувшись, зупинилася.

— Що? — зиркнув на неї хлопець.

— Вони налетіли на мене тут. — Серце билося часто, і слова були якимись зім’ятими. — Я намагалася сховатись у ванній.

На коротку мить Тимофієва шкіра вкрилася сиротами, але він швидко опанував себе та ввімкнув світло.

— Усе гаразд, — обвів рукою порожню кімнату. — Тут нікого немає.

Рута зайшла. Хлопець відкрутив холодний кран і, ретельно промивши, промокнув її передпліччя чистим рушником. Потому дістав із шафки над умивальником дезінфектант і збризнув рану. Оскільки окремі порізи виявилися глибокими, він наклав на передпліччя суху марлеву пов’язку. Весь цей час Тимофій уникав погляду їй в очі й, тільки закінчивши, підвів голову та запитав:

— То чим я можу тобі допомогти?

97

Від полегшення Рута мало не розплакалася. Тимофій узяв її за руку й повів назад до кімнати. Усадовив дівчину на стілець, а сам, відвернувшись, вийняв щось із шухляди. Потім підступив до вікна, відчинив одну стулку й став обличчям до Рути. У руках він тримав електронну сигарету зі сріблястим мундштуком і химерним акумулятором у вигляді ручної гранати «лимонка».

Сльози вже накотилися Руті на очі, але, помітивши «вейп», вона здивувалася:

— Ти вейпиш?

— А що?

— Я раніше не бачила. — Вона склала губи трубочкою. — Ну, тобто не бачила там, у минулому, якого зараз ніби, е-е, не існує.

Він знизав плечима.

— Лише коли треба заспокоїтися, — зиркнув на неї. — Будеш?

— Ну, хіба тільки для того, щоб заспокоїтися.

Тимофій подав їй сигарету. Рута підійшла, зупинилася на такій віддалі, щоб, випроставши руку, якраз дістати «вейп», узяла сигарету та, присмоктавшись до мундштука, глибоко затягнулася. Утворений у випарнику аерозольний туман продер горло, але дівчина стрималася й не закашлялася. Смак був не тютюновий. Щось середнє між грейпфрутом і запашним трав’яним чаєм. Утім нікотин у суміші точно був. Він швидко вдарив у голову, і від того дівчині трохи полегшало. Вона повільно видихнула насичено-білий дим і віддала сигарету хлопцеві. Той запитально вигнув брову:

— Краще?

— Ага.

— Я думав, ти розплачешся.

— Уже все гаразд.

— Це добре, — він зробив поверхову затяжку, випустив дим ніздрями. — А тепер розказуй, що мені з тобою робити?

Рута скоса глипнула на диван.

— Не дай мені заснути. Я четвертий день на енергетиках, у мене тиск, напевно, під сто шістдесят, і серце болить так, наче його кислотою роз’їдає, але я помру, якщо засну.

— Окей, — кивнув він. — Що далі? Який у нас план?

Рута шморгнула й тильним боком долоні змахнула сльозу з кутика ока.

— Якщо чесно, то саме це я хотіла запитати в тебе.

Хлопець затягнувся, пустив дим носом.

— Тоді все спочатку. Поясни докладно, бо я досі не дуже доганяю, що й до чого. — Він покрутив «вейп» у долоні. — Тобто я відразу зрозумів, що в тебе не все гаразд із головою, але тільки зараз усвідомив, що психіатр тут навряд чи допоможе.

Дівчина скорчила гримасу, мовляв, не смішно, а потім узялася розповідати, цього разу без поспіху та значно більш детально: химерні сни, вбивство Якова Чорная, сварка з батьком, загибель Іллі Ісаєва, розрив із сестрою, невдала спроба суїциду, реанімація, чорні стіни спальні, поява істот у снах, зустріч із Яковом Демидовичем, розмова з Анною, поїздка до Тернополя та спроба помиритися із сестрою, зрештою рішення «оживити» Іллю. Під кінець Рута описала, як загинула Анна, дала прочитати її повідомлення у Месенджері, а також озвучила ті кілька слів, що встигла переписати зі щоденника. Коли вона закінчила, на обличчі Тимофія Русецького застиг доволі дивний вираз — і спантеличений, і зацікавлений водночас.

— І це все вві сні? — водячи стуленими вказівним і середнім пальцями по губах, поцікавився він.

— Це не зовсім сон, — заперечила дівчина. — Воно за відчуттями нічим не відрізняється від реального життя. Я ніби переходжу між двома кінозалами.

— Може, це якась пухлина в мозку? — насупився хлопець. — Ну, знаєш, бувають такі пухлини, від них галюцинації, то, може, ти галюцинуєш так, що… м-м… — Він утратив віру в те, що говорив, задовго до того, як затнувся.

— Я тиждень пролежала у тебе в реанімації. Мені все тіло скололи голками, вибрали аналізів на рік наперед. Думаю, якби там щось було, — вона промовисто постукала пальцем по скроні, — ти б сказав. Або мені, або батькам. Крім того, не забувай про Анну Ігорівну. Я переконана, той чувак, що робив розтин, ну, з яким спілкувався мамин бос, із радістю вхопився б за можливість пояснити її смерть пухлиною мозку. — Рута відвела погляд і затихла.

Це не пухлина. Якщо, звісно, не вважати «пухлиною» трильйони додаткових зв’язків між нейронами її мозку.

Тимофій утупився розмитим поглядом поперед себе. Кілька хвилин обоє мовчали. Дівчина дала йому трохи часу оговтатись, а тоді з величезним зусиллям, нібито їй доводилося перевертати язиком каміння, витиснула із себе кілька запитань:

— Ти зрозумів, чому Анна вирішила вийти на твого батька? Знаєш, що означає «Веріан»?

Хлопець продовжував дивитися в порожнечу й довго не відповідав. Рута намагалася зловити його погляд, проте той немовби вислизав.

Зрештою анестезіолог неохоче мовив:

— Знаю.

Рутине серце пропустило удар. Вона напружилася перед тим, як поставити наступне запитання:

— Ти допоможеш?

Тимофій Русецький поглянув на неї, спохмурнів, а потім кивнув із виглядом малюка, який погодився ковтнути гірку пілюлю.

— Ну, я спробую.

98

Кілька хвилин Тимофій щось гуглив в Інтернеті, потім пройшовся кімнатою, сів на диван, підпер голову руками.

— Перед тим як щось пояснювати, мушу попередити, що це божевілля. Твердження, нібито без локуса корулеуса ти прокидатимешся, коли на тебе щось буде нападати вві сні, ну… воно не те щоби безпідставне… це лише припущення. Як я розумію, ніяких клінічних досліджень не проводили, відповідно, ми не маємо змоги спростувати його чи довести.

— Але в минулому… — Рута затнулася, — тобто в іншому минулому, в одній із версій, Анна Ігорівна навчалася в Німеччині, і там був професор…

Хлопець звів догори вказівний палець, наказуючи їй замовкнути.

— Не перебивай.

Дівчина слухняно кивнула.

— Добре.

— Якщо це припущення правильне… повторюсь: немає жодних підстав це визнавати, але якщо це справді так, то, мені здається, я розумію хід думок твоєї вчительки. — Тимофій узявся терти пальцями