Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

між колінами, нахилилася до лобового скла. Малолітражка стояла під крислатою вишнею, і крізь гілля дівчина бачила, як небом із заходу, зіштовхуючись і розростаючись, повзуть темні хмари. Вона дивилася на них так довго, що заболіли очі, потім змежила повіки та із заплющеними очима похитала головою.

100

Рута розклепила повіки під гуркіт чогось важезного, що гепнулося на кришку капота з дерева. Дівчина сіпнулася, кинула погляд на гілля й тільки потім опустила його на кришку, що прикривала двигун «Панди». Посеред неширокого капота утворилася вм’ятина, і в ній хтось лежав. Чоловік. Він ворушився. Рута нахилилася до лобового скла, придивилася та відсахнулася. Голова повільно повернулась, і дівчина побачила опуклі, наче в ящірки, очі, хижо вишкірений рот і смужки чорного диму, що, немов бакенбарди, звисали зі скронь.

На неї, видаючи горлом зловісне поклацування, витріщався Ілля.

Рута втиснулася в сидіння. Вона вві сні.

Чорт забирай, вона заснула!

Наступної миті довкола машини неначе розлили чорнило. У повітрі розпливлися темні плями. Закручуючись, вони зливалися та формували зусібіч автомобіля непроникну стіну з пітьми.

Жах розверзнув перед Рутою свою огидну пащеку.

Дівчина заскімлила й закрутила головою. З чорноти одна за одною виринали темні постаті в напівзотлілому дранті та обступали машину. Рута закричала. Істота на капоті стала на коліна — її голова рухалася з боку в бік, як на підшипнику, — й очманіло загамселила в лобове скло. Потвори наблизилися, взявши автомобіль у кільце. Хтось посмикав ручку дверцят із правого боку. Дівчина шарпнулася, закричала гучніше та заметалася салоном, не знаючи, куди подітися. Темрява проникала крізь вентиляційні отвори, Рутині легені горіли, істота на капоті нарешті розбила скло і…

101

…Тимофій грюкнув дверцятами з боку водія, і дівчина широко розплющила очі. Побачивши хлопця, спершу сахнулася — серце ледь не вискочило з грудей, — але за мить полегшено видихнула та з’їхала сидінням.

— Ти чого? — стурбовано зиркнув на неї Русецький.

Рута дихала так, ніби щойно випірнула на поверхню, пропливши два десятки метрів під водою.

— Вони були тут, — хрипнула вона. — Щойно.

І хоч розум досі відмовлявся вірити в реальність світу по той бік Рутиного сну, хлопець здригнувся.

— Хто?

— Істоти.

— Ти заснула? — Він обвів напруженим поглядом тісний салон «Панди».

— Так. На кілька секунд.

— Блін. — Русецький уявив, як, спустившись від батька, виявляє в машині труп школярки.

— Вони обступили, — збиваючись, продовжувала Рута. — Один наче з неба звалився. Впав на машину. Лежав отут, — вона показала тремтячою рукою на капот, — за склом.

Тимофій настороженим, незмигним поглядом обстежив капот і роздратувався ще дужче: він не вірив, волів не вірити й водночас не міг позбутися неконтрольованого страху, що потвори, які чигають на дівчину вві сні, доберуться й до нього.

— Ти в нормі? — повернув голову до Рути.

Вона знизала плечима:

— Бувало й краще. — Потім глянула на його руки. — Ти нічого не приніс.

Русецький дістав з кишені джинсів смартфон.

— Я сказав батькові, що завантажу кілька старих фоток, а сам знайшов на компі ПДФ-інструкцію з експлуатації «Веріана» та скинув собі на пошту. Не треба, щоб він щось запідозрив.

Дівчина втупилася в телефон. Хлопець тримав його, не активуючи.

— І що в інструкції?

— У ній понад сотня сторінок. Ти думала, я прочитаю її, спускаючись сходами?

Тимофій завів машину. Рута запитала:

— Який у нас план?

— Уночі проникнемо до протипухлинного центру. Я нібито між іншим поцікавився у батька, що там і як. Ремонт у відділенні закінчують, через тиждень офіційне відкриття, і це майже напевно означає, що апарат уже встановлено та під’єднано до мережі. Якщо «Веріан» таки ввімкнено і якщо він хоча б наполовину такий «розумний», як про це говорив батько, ми проскануємо твій мозок і спробуємо зруйнувати блакитну пляму в ретикулярній формації. Якщо хоча б одне із цих «якщо» не вигорить… — анестезіолог двічі поспіль стенув плечима, — ну, шукатимемо інші варіанти.

Дівчина сподівалася, що він знає, що робить.

— Куди ми зараз?

— До мене додому. — Тимофій переставив важіль на першу передачу, проте не рушав. — Тобто я їду додому. А ти як хочеш. — Він секунду вагався. — Нас не повинні бачити разом.

Рута підібгала губи. Хлопець доклав зусиль, аби остання фраза прозвучала якомога більш нейтрально, але слова однаково були образливими.

— Я нікуди не піду. — Вона боялася відпускати Русецького. Що, як той передумає?

Хлопець барабанив пальцями по керму. Зрештою, не повертаючи голови, озвався:

— І ще одне… — Двигун працював ухолосту, Тимофій зосереджено розглядав цятки на лобовому склі, що лишилися після зіткнень із комахами. — Сподіваюся, ти усвідомлюєш, на що я зважуюся. Якщо нас упіймають у протипухлинному центрі чи хтось просто довідається, що я замислив, моїй кар’єрі кінець. І не тільки кар’єрі. Скасуванням ліцензії справа не обмежиться. Мабуть, мене ще й посадять.

Рута скривилася, неначе набрала до рота меленого скла, й нагадала, що у неї на кону дещо більше:

— А я тоді помру. — Вона відвела погляд і буркнула: — Я все розумію.

Хлопець посовгався на кріслі, немов щось йому муляло.

— Я про те, що, раптом щось піде не так, я заперечуватиму факт нашого знайомства. — Його борлак двічі смикнувся: вгору-вниз, вгору-вниз. — І навіть якщо нам вдасться, а тобі заманеться потім комусь розповісти цю історію, я наполягатиму, що не знаю та ніколи не знав тебе.

«Для початку видали мої фото з телефона», — подумала Рута.

— Усе гаразд, — мовила вголос. — Я тебе почула.

— Добре.

Тимофій відпустив зчеплення й повільно рушив.

Затиснувши долоні між колін, дівчина продовжувала дивитися вгору. Свинцеве небо на заході могильною плитою причавлювало землю.

102

Упродовж шести годин Тимофій уставав з-за столу лише для того, щоб сходити до туалету. Він зосереджено вивчав англомовну інструкцію з експлуатації апарата для радіохірургії «Varian RRT іМ6 System» (RRT було скороченням від Robotic Radiation Therapy[30]). Хлопець намагався нічого не пропускати, проте часу було обмаль, а тому розділи, які вважав менш важливими, читав по діагоналі. Апарат реально виявився таким крутим, як про нього розповідав батько. Окрім надточного та повністю автоматизованого гамма-ножа, який знищував обрану мішень у тілі пацієнта шляхом вибіркової йонізації тканин електронами чи за допомогою гамма-випромінювання, апарат було обладнано найсучаснішою системою стереоскопічної навігації, до якої належали комп’ютерний томограф, рентгеноскоп та інфрачервоні камери, що вкупі давало змогу стежити за ходом операції в режимі реального часу. Найважливіше — спеціальний алгоритм розраховував, як рухати та скільки часу втримувати роботизовану руку в конкретному положенні, щоб мінімізувати ушкодження прилеглих до мішені тканин. Що далі