Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Тіло дугою вигнулося над кріслом: п’яти впирались у підставку для ніг, потилиця — у підголівник. З-поміж зціплених зубів вилітала піна. Дівчина смикнулась, і м’язами прокотилася судома. Така сильна, що Рута неголосно скрикнула, а наступної миті тіло раптово — мовби хтось крутнув якийсь вимикач — розслабилось, і вона безсило розпласталася на кріслі.

Над нею, важко дихаючи, нависав Тимофій. Його очі ледь не вилазили з орбіт, а тіло подриґувало. Він нервово потирав пальцями ліве зап’ястя. Відчувши, як палає права частина обличчя, Рута здогадалася, що хлопець заліпив їй ляпаса. Мабуть, навіть не одного.

— Бляха, — процідив крізь зуби він.

— Я заснула? — не своїм голосом прошелестіла Рута.

— Бляха, — ошелешено повторив хлопець.

— Що було?

Він похитав головою.

— Я ще такого не бачив. Ти захрипіла, а потім… таке враження, наче… наче з тебе хтось на моїх очах почав висмоктувати нутрощі. Ти була неначе комаха, від якої ось-ось залишиться сама оболонка.

Рута витріщалася на Тимофія сухими від переляку очима. Боялася навіть кліпнути, щоб знову не провалитись у сон. Ковтнувши, вона краєм ока глянула на монітори за його спиною.

— Ти розібрався з цією штукою?

Тимофій покрутив головою, нібито не розуміючи, про що вона запитала, потім глухо відповів:

— Так.

— То починай. На що чекаєш?

Він рушив до столу, але на півдорозі зупинився. Хлопець зненацька подумав, що Рута може померти, навіть якщо він усе зробить правильно.

— Якщо щось станеться… — і заглух.

«Знову за своє», — скривилася дівчина.

— Якщо щось станеться, просто покинеш мене тут. Ніхто нас не засік, ти мене не знаєш, усе гаразд. — Він покивав із якимось недоречним запалом. Рута додала: — Тільки видали мої фото.

Тимофій почервонів і повернувся до комп’ютера. Активував свій смартфон, провів пальцем по екрану та зазирнув у інструкцію. Після вибору мішені під зображенням мозку ставала доступною раніше неактивна кнопка «SRS» (скорочення від stereotactic radiosurgery[31]). Хлопцеві губи стислися в бліду риску. Він навів указівник миші на літеру «R» і натиснув ліву кнопку. Відкрилася панель із налаштуваннями. Русецький ковзнув по ній поглядом і зупинився на пункті, про який читав у інструкції. Перемикач між двома параметрами:

● ІНАКТИВАЦІЯ ТКАНИН (I)

ЗНИЩЕННЯ (D)

Наразі активним був перший — «Інактивація», який означав: вибрану мішень буде опромінено порівняно меншою дозою, що призведе до повільного рубцювання тканин упродовж певного часу. Хлопець розумів: це не Рутин варіант, і, повівши мишею, перемкнувся на «Знищення».

Тієї самої миті в рядку стану під тривимірною моделлю мозку вигулькнув напис:

ЗАЧЕКАЙТЕ, ТРИВАЄ ПЕРЕНАЛАШТУВАННЯ…

А з-за правої бокової лапи з тихим електричним дзижчанням висунулася рука-маніпулятор із прямокутним, завбільшки з коробку для взуття блоком на кінці. З блоку вистромлювався пластиковий стержень півдециметра в діаметрі з химерним потовщенням у основі. Роботизована рука наблизилася до Рутиної голови й, немовби прицілюючись, почала водити стержнем над тім’ям і за вухами.

Дівчина, скулившись, стежила за коробкою очима.

— Так має бути? — прошепотіла вона.

— Так. — Насправді Тимофій не знав. — Програма моделює хід променя. Ця лапа рухатиметься довкола твоєї голови, опромінюючи пухлину з різних позицій.

«Не пухлину, — нагадав сам собі, — у неї немає пухлини».

А тоді подивився на Руту:

— Ти віриш, що це допоможе?

На якусь мить дівчина стиснула потріскані губи. Хотіла відповісти «так», але боялася, що Тимофій розчує в її голосі фальш і не наважиться. Зрештою, ледь ворухнувши губами, зронила:

— Не знаю.

Хлопець провів рукою по волоссю. Обтягнуті латексом пальці застрягли в чубі. Він скривився і, смикнувши, прибрав руку від голови.

— Тоді, може…

Дівчина розлючено його перервала:

— Моя вчителька намагалася проколоти собі шию шпицею, щоб виколупати цю хрінь із мозку! Розумієш?

Тимофій подумав, що це не аргумент, але не сказав жодного слова.

Залишалося останнє. Доза. Він утупив почервонілі очі в монітор і затих.

Рута щось відчула:

— Що знову не так?

Хлопець звів на неї спантеличений погляд.

— Вирішую, яку дозу ставити.

Вона скреготнула зубами.

— Яка найбільша?

— Ти не розумієш. Не все так просто. Я почитав про це. Зазвичай під час променевої терапії людина з пухлиною отримує сумарну дозу шістдесят-вісімдесят греїв[32]. Але це багато, тому лікування розбивають на кілька сеансів, під час кожного з яких доза не перевищує двох-трьох греїв. Це трохи інший апарат, типу, гамма-ніж, і на ньому, припускаю, ставлять більше, але… в тебе ж немає пухлини.

— Я запитала, яку найбільшу дозу може видати апарат?

Тимофій скоса глипнув на екран.

— Сто греїв.

Попри те що не уявляла, що таке греї, дівчина відкарбувала:

— Став сотню.

Хлопець похитав головою.

— Що? — насупилася Рута. — Це вб’є мене?

— Я не знаю. Я не радіолог. Навряд чи вб’є. Я впевнений, ця штука сфокусує промінь так, щоб він завдав якомога меншої шкоди іншим тканинам. Але, Рут, сто греїв, — він аж присвиснув, — це реально багато.

— Чим це мені загрожує?

— Побічні ефекти…

— Які?

— Ну, від випадіння волосся до…

Рута недослухала:

— Начхати! Я не можу чекати сорок сеансів. Якщо це тільки не пропалить дірку в моїй голові, забий і став максимум. Я не в тому стані, щоб перейматися побічними ефектами.

Тимофій однаково вагався:

— Поставлю п’ятдесят. І не сперечайся.

Рута вперла погляд у стелю та зціпила зуби.

— Добре. — А потім, краєм ока вловивши, як голова анестезіолога сховалася за комп’ютерним монітором, запанікувала: — Чекай! Чекай!

Тимофій звів очі над монітором.

— Що?

— Я щось відчую? — промовила дівчина.

— Не знаю.

— Буде боляче?

— Навряд. Мозок — єдиний орган без больових рецепторів. Він не може водночас приймати й опрацьовувати сигнали болю.

Рута махнула кистю.

— Тоді починай.

Він навів курсор на кнопку «Почати», проте натиснути не встиг. Рута знову засмикалася.

— Стій! Як довго це триватиме?

— В інструкції написано, що зазвичай сеанс триває п’ятнадцять хвилин. Не більше як півгодини.

— Ага. Зрозуміла. То скільки?

— Я виставив п’ятнадцять.

— Став тридцять.

— Ні.

— Добре. Хай буде п’ятнадцять. Тільки говори зі мною. Не дай мені заснути.

Хлопець востаннє пробігся очима по цифрах на панелі налаштувань.

— Готова?

— Так.

Рута різко вдихнула повітря, наче для крику.

Тимофій нервово провів язиком по губах. Вказівний палець ліг на ліву кнопку миші.

— Старайся не рухатися, лежи спокі…

Клац.

І темрява.

Епілог

Hell ain’t a bad place

Hell is from here to eternity.

Iron Maiden, «From Here To Eternity», 1992[33]

106

Рута розплющила очі, збагнула, що лежить на ліжку у своїй