Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Обіцяю.

Рута ще півхвилини не зводила з нього очей, а тоді вмостилася зручніше, розслаблено видихнула й уперше за майже півсотні годин за власним бажанням заплющила очі. Наступної миті світ довкола неї немовби полетів у прірву.

95

Рута розплющила очі, відчувши, як щось штрикнуло її в стегно, й підвелася. Озирнувшись, побачила, що крізь струхнявілу оббивку дивана прорізалася пружина.

Вона не панікувала. Щільна стіна з листя, чагарнику та стовбурів напирала на вікна — у кімнаті, як і минулого разу, панувала півтемрява. Втім коли знадвору долинув розкотистий ритмічний гуркіт — ніби попід будинком запрацював гідравлічний молот для забивання паль, — дівчина побігла на кухню, підскочила до вікна й поглядом темним, як морські глибини, потягнулася до неба.

Ні, — шкіра взялася сиротами, — цього разу все інакше.

Чорнота. Темрява зависла просто над будинком. Зблизька вона здавалася радше матово-сірою, ніж чорною. Це так само з туманом, — подумала Рута, — здалеку він нібито щільний і непроглядний, а зсередини все інакше. Крім того, пітьму проріджували віддалені бузкові сполохи, наче десь у її надрах, аритмічно блимаючи, згасала лампа з ліловим абажуром.

Отже, істоти десь неподалік.

Стукіт «гідравлічного молота» не стихав, але тепер його супроводжував якийсь крихкий чавкотливий звук, начебто палю заганяли не в землю, а під панцир гігантського жука.

Рута метнулася назад до кімнати. Пенал, яким Тимофій притиснув аркуш, стояв на місці, сивий від пилу. Дівчина скинула його зі столу, змахнула ребром долоні порохняву, схопила папірець і, заклинаючи, щоб напис не вицвів, розгорнула.

Напис таки збляк — його ледве можна було роздивитись у півтемряві, — та все-таки, примружившись, Рута прочитала: «РОМЕЙКИ».

Сім літер.

Не міг вибрати щось коротше, — насупилася вона, — і зрозуміліше.

Гупання на заході раптом урвалося. Через секунду пролунав сухий тріск, а за ним розкотистий гуркіт, від якого задвиготіла земля. Якоїсь миті підлога загойдалася так сильно, що дівчина мусила розвести руки, щоб утримати рівновагу.

За мить усе стихло.

Забравши аркуш із собою, Рута повернулася до кухні. Поклала його на стіл, щоби бачити напис (неначе боялася, що він зміниться чи вона його забуде). Потім із дерев’яної підставки ліворуч іржавої раковини дістала маленький ніж (також іржавий), перевернула долоню тильним боком догори й, закусивши губу, взялася літера за літерою видряпувати на зовнішньому боці лівого передпліччя слово з папірця. Р… О… М… Е… Вона дійшла до Й, коли небо немовби обвалилося, чорнота потекла по гілках на вікна та водночас зі сходового майданчика за вхідними дверима долетіло тихе шкрябання.

Рута інстинктивно відсахнулася від шибки. Серце загупало так часто, що здавалося, ще трохи — й вибухне. Вона згадала про Тимофія. Хвилина вже мала спливти. Чому він її не розштовхує?

Буди, — подумки наказала дівчина, — буди. Швидше!

Вовтузіння за дверима не припинялося. Рута, вирячившись, завмерла на порозі кухні, й тоді на дверну ручку натиснули. Раз. Удруге. Втретє. Дівчина, глушачи переляканий скрик, затулила долонями рота.

Двері було замкнено.

Секунду чи дві панувала тиша, а тоді ручку засмикали знову — з подвійною силою. Рута навшпиньки прослизнула до великої кімнати й усілася на диван, нібито вірила, що, перебуваючи на тому самому місці, де провалилася в сон, пришвидшить пробудження.

Буди! Будь ласка!..

У двері вдарили: спершу легенько, потім двічі поспіль і значно дужче.

Рута заплющилася.

Витягуй мене. Ну ж бо!

Вона змежила повіки так щільно, що заболіли очі, проте… нічого не сталося. Лише гепання у двері зазвучало гучніше. Рута відчувала, як на кожному ударові стрясається повітря у квартирі.

Через кілька секунд до гупання додалося невиразне шелестіння. Рута насторожилась і, розплющивши очі, збагнула, що звук надходить не від дверей, а з протилежного боку будівлі — хтось скрадався крізь чагарник під вікнами. Наступної миті шарудіння перейшло у тріск, гілки заворушилися, настирливо застукотіли об шибки, і Рутине волосся стало дибки.

Дівчина підхопилась, і водночас гілля, що навалювалося на вікна балкона, розсунулось, а з-поміж листя й галузок вистромилася лисувата голова Григора. Із запалих щік зривались у повітря пелюстки чорного диму. Він по-пташиному смикнув головою, роздув ніздрі, наче принюхуючись, а тоді сягнув жадібним поглядом досередини квартири. Рута завмерла, немов паралізована. Розуміла, що їй треба забиратися з кімнати, замкнутися у ванній чи хоча би присісти, але не могла примусити себе поворухнутися. Григір побачив її та переможно вишкірився. Потім роззявив рот (так широко, що навіть попри потемки, що панували у квартирі, дівчина розгледіла схожі на надгробки зуби) і видав горлянкою низьке гортанне ревіння. Пітьма стрибкоподібно ущільнилась, а простір за вхідними дверима пронизав такий самий утробно-переможний рик.

Григора почули. Тепер усі потвори знали, де вона.

Перед очима від страху замиготіли чорні цятки. Дівчина ступила кілька кроків убік і заціпеніла в коридорі напроти кухні. Вхідні двері то підіймалися на кілька сантиметрів, то зі стукотом опускалися назад: схоже, істоти на сходовому майданчику знайшли якесь знаряддя та силкувалися підважити їх. Щоразу, коли двері підіймалися, крізь щілину над підлогою, клубочачись, вливалися чорнота.

Рутине серце важко билось у горлі: клок… клок… клок…

Григір переметнувся до вікна в кухні й узявся гатити в нього кулаками, намагаючись розтрощити шибку. Він був не сам. Крізь чагарники позаду пролізла голова Інді, за нею виринуло обличчя Лари та ще якогось чоловіка, якого Рута не впізнала. Кілька секунд дівчина дивилася, як склом розповзаються тріщини, а потім у свідомості неначе впала чорна завіса, відрубавши раціональні думки, й у Рути, мовби у тварини, залишилися тільки інстинкти. Вона заверещала, побігла до ванної кімнати та замкнулася зсередини.

Тієї самої миті істоти продавили скло й удерлися до кухні.

Рута згорнулася в клубок на підлозі ванної. Серце пропускало удари, дихання зі свистом вихоплювалося з легень. Вона дослухалася, як істоти нишпорять попід дверима, зі зловісним шипінням принюхуються, немовби не розуміючи, куди вона щезла.

Невдовзі хтось із потвор відімкнув вхідні двері та впустив до квартири тих, що юрмилися на сходовому майданчику. Ще через секунду повітря у ванній затряслося від ударів у двері. Рута побачила, як у щілини прослизають тендітні бузкові щупальця, і, засовавши ногами, пронизливо скрикнула:

«Ні! Геть! Не чіпайте мене!»

Удари посипались один за одним. Фіолетові щупальці колихались у повітрі, ніби водорості. Повітря стало важким, і дівчина почала задихатися. Роздряпуючи собі горло, спробувала підвестись, проте ноги підігнулися.

«Я не хочу, — крізь сльози прохрипіла вона, — не хочу помирати!»

Двері тріснули рівно навпіл. Спершу прогнулися досередини, потім крізь тріщину протиснулося кілька долонь,