Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
Мотнувши головою, Рута обірвала хід власних думок. Дівчина інтуїтивно осягала, що проблема висотного будинку на Квітки-Основ’яненка її не так щоб дуже стосується, їй треба вирішувати свою. Особливо зараз.
Рута відгорнула край шортів, роздивилася «принесені» зі сну порізи й упродовж наступних кількох годин нишпорила в Інтернеті, вичитуючи все, хоч трохи з ними пов’язане.
На перший запит про абревіатуру REM Google видав двісті тридцять вісім мільйонів результатів про рок-гурт «R.E.M.». Дівчина здогадалася додати до параметрів пошуку слово «стадія», після чого з’ясувала, що REM є скороченням від англійського rapid eye movements — швидкі рухи очей, — яким позначають швидку, або парадоксальну, фазу сну людини. З «Вікіпедії» Рута довідалася, що під час цієї фази мозок стає надзвичайно активним, поводиться так, мовби людина не спить (звідси й назва «парадоксальний»), що ця фаза складає приблизно чверть від загальної тривалості сну, вона поділена на чотири-п’ять епізодів і саме під час неї людина бачить сни. Найважливіша особливість REM-сну — очі перебувають у постійному русі.
Загадкове locus coeruleus виявилось ядром у стовбурі головного мозку людини, задіяним у регуляції цілої купи фізіологічних функцій. Статті про нього містили чимало наукових термінів, і Рута, перечитавши їх понад десяток, мало що зрозуміла. Доводилося покладатися на судження Анни: сновидіння другого типу якось зумовлені фазою швидкого сну, і якщо видалити з мозку locus coeruleus, ці сни більше не з’являтимуться (ну або вона прокидатиметься відразу після їхнього початку).
Нічого притомного про «лін. приск. ост. покол.» вона нагуглити не змогла.
Коли пошуки більше не давали результатів, Рута згорнула Google, відкрила телефонну книгу й набрала Тимофія Русецького (номер згадала без зусиль: 97, далі рік прибуття Колумба до Америки та три нулі наприкінці). Виклик пішов, однак анестезіолог не відповів. Рута сіла на велосипед і неквапом покотила додому. Дорогою зупинилася біля мінімаркету на розі чотирнадцятиповерхівки на Грушевського, купила п’ять банок енергетика, після чого ще раз зателефонувала Тимофію. Хлопець знову не зреагував.
Дівчина не засмучувалася. Вона знала, що так чи так із ним зустрінеться, і зробить те, про що її просила Анна Чорнай: переконає хлопця допомогти. Рута не забувала, що в цій версії реальності Тимофій навіть не уявляє, хто вона така, тож уламати його буде непросто, але, як писала Анна Ігорівна: хіба в неї залишився вибір?
Утретє Рута телефонувати не стала. Надто пізно, сьогодні вони вже не зустрінуться, тож і надзвонювати немає сенсу. Дівчина вирішила, що набере хлопця вже зранку. Сівши на велик, вона рушила до свого будинку, проте встигла від’їхати лише десять метрів. Смартфон просигналізував про надходження нового повідомлення у Вайбері. Рута зраділа, подумала, що це може бути Русецький, не подивившись на номер відправника, перейшла в діалог і втупилась у фотографію ерегованого члена.
Вона скрипнула гальмами й ледь не впустила телефон.
Під фото був підпис:
Ну як тобі моя КОРОЛІВСЬКА креветка?
Рута заплющила очі.
«Господи, Ларо, який же ти дебіл».
Потім скочила із сідла й упродовж наступної хвилини забанила його всюди, де могла: у Вайбері, Фейсбуці, Інстаграмі, Телеграмі. Навіть на телефоні додала номер до чорного списку.
90
So we only get one chance,
Can we take it?
And we only get one life,
Can’t exchange it.
Can we hold on to what we have?
Don’t replace it,
The age of innocence is fading like an old dream.
Iron Maiden, «Age Of Innocence», 2003[27]
Упродовж двох годин після світанку в п’ятницю, 14 червня, небо залишалося чистим, але за чверть до дев’ятої ранку погода почала швидко псуватися. О дев’ятій, коли Рута після безсонної ночі знову зателефонувала Тимофію, із заходу суцільним фронтом посунули важкі, набухлі вологою хмари. Дівчина стояла біля вікна, неуважно стежила, як на місто наповзає блакитнувата тінь, тож не відразу усвідомила, що гудки припинились і з динаміка долинуло коротке «алло».
Русецький повторив голосніше:
— Алло!
І лише тоді Рута зреагувала:
— Привіт. — Усе всередині звело судомою. — Е… можеш розмовляти?
— Так. Хто це?
— Мене звати Рута.
— Рута?
У голові промайнуло, що вона б дуже здивувалась, якби у хлопця виявилася ще одна знайома з таким ім’ям.
— Ти мене не пам’ятаєш.
— А маю?
Дівчина повагалася.
— Ні.
Обоє замовкли. Рута вирішила, що Тимофій обірве зв’язок, але за мить хлопець запитав:
— Хто ви? — у голосі прорізалися нотки невдоволення. — Що вам треба?
Рута розуміла, що це не найвдаліший спосіб зав’язати розмову, але нічого кращого на думку не спадало:
— Ми бачилися в середу неподалік «Злати Плази». Ти витріщався на мене, а потім я тицьнула тобі середній палець. — Він німував, вона додала: — Висока брюнетка з азійською зовнішністю. Пригадуєш?
— Ні.
«О, ну камон!» — Рута закотила очі.
— Ну то пригадай.
Тимофій не озивався секунд п’ять, а тоді напружено прочистив горло.
— Ну, припустимо, я пригадав, і що тепер?
Голос трохи змінився. Дівчина навіть уявити не могла, що зараз коїться в його голові.
— Нам треба зустрітися.
Чергове насторожене покашлювання.
— Чого це?
— Щоб поговорити.
— Про що ви хочете поговорити? — Із кожною фразою хлопець дедалі більше наїжачувався та немовби відсторонювався.
Рута заплющила очі. «Не про те, що в тебе в телефоні».
— Мені потрібна твоя допомога.
— Допомога з чим?
— Це довга історія, — ухилилася дівчина. — То ми можемо зустрітися?
Тимофій довго не відповідав. Зрештою буркнув:
— Я сьогодні на роботі. — Пауза. — Як щодо завтра?
Дівчина зціпила зуби. «Збоченець».
— Краще сьогодні.
— Чому?
— Тому що це не може чекати. Я під’їду до лікарні.
Він гучно чмихнув, наче похлинувся й рідина пішла через ніздрі.
— Звідки ви знаєте, де я працюю?
Голос у динаміку став сухим і офіційним. Безтурботного двадцятишестирічного хлопця у футболці з покемоном, який, смакуючи морозивом, розповідає трешеві історії, враз заступив у Рутиній голові насуплений молодий лікар із захованими до кишень зеленої блузи руками.
Дівчина поцікавилась:
— Можна на «ти»?
— Ні, — відрубав Русецький. — Скажіть,
