Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Позаду неї з гучним тріском валилися дерева.

Проминувши кілька кварталів, дівчина звернула на вулицю Олекси Новака, бо далі на південь дороги, по суті, не було — повністю заросла чагарями. Не збавляючи швидкості, Рута прокотилася повз другий корпус НУВГП і порівнялася із входом до третього, коли ланцюг, який з’єднував шестерні, з лунким «дзенннь!» розірвався. Шестерня заднього перемикача передач злетіла з кріплення й шугнула асфальтом, обганяючи велосипед.

Скривившись, наче їй скрутило живіт, дівчина загальмувала. Серце перетворювало на відбивну м’язи грудної порожнини, від поту чухалося під пахвами. Вона нестямно закрутила головою, вперлася поглядом у темний прямокутник входу до корпусу (дверей не було), якусь мить, вагаючись, роздивлялася його, а тоді, схопивши «Молескін» із кошика, шпурнула велик на асфальт і побігла до університетської будівлі.

87

Підлога була дерев’яна, і розсохлі дошки гостро зарипіли, коли Рута зайшла.

Коридор пролягав углиб будівлі на півдесятка метрів, а тоді роздвоювався. Ліва його частина закінчувалася глухим кутом, права вела до сходів на другий поверх. У галереї було лише двоє дверей. Дівчина смикнула за ручку найближчих. Завіси скреготнули, Рута встромила голову в отвір і роззирнулася.

Приміщення за дверима виявилося велетенським і завдяки широким вікнам уздовж південної стіни достатньо добре освітленим. Насамперед Рута зауважила височенну стелю — перекриття відділяло від підлоги щонайменше п’ять метрів. Потім вона побачила вантажівку з піднятим капотом і частково вийнятим двигуном. На ободі масивного чорного колеса білів напис крейдою «КрАЗ». Над затягнутим брезентом кузовом висіли гаки двох, розташованих перпендикулярно один до одного, стельових консольних кранів. Попід стіною вишикувався ряд заіржавілих верстатів. Сім чи вісім, не менше. Два були просто велетенські. З боків і позаду вантажівки на стендах стояли моделі двигунів внутрішнього згоряння та промислових турбін.

Механічний факультет, — здогадалася дівчина, — якась лабораторія.

Вона прослизнула до приміщення та беззвучно причинила за собою двері.

Один зі стендів за КрАЗом був порожній — просто прямокутна бетонна тумба. Рута підступила до нього, всілася і, розгорнувши «Молескін», пробіглася очима верхній запис на першій сторінці.

26.05.2011

Сьогодні четвер, 26 травня, перший день після того, як я успішно перекреслила два роки свого життя. Яків зі мною, і, схоже, у нас усе гаразд. Якщо, звісно, не зважати на те, що я майже нічого не знаю з того, що сталося впродовж цих двох років (зате добре уявляю, що на мене чекає вночі).

Я починаю вести цей щоденник, щоб, по-перше, зафіксувати все, що дізналась у Геттінгені, по-друге, записувати сюди власні висновки на основі пережитого (такий собі бортовий журнал людини, яка, знехтувавши всіма засторогами, наважилася кинути виклик минулому), а по-третє, просто вести щоденник на випадок, якщо раптом (я не маю наміру цього робити, але все ж…) знову захочу щось змінити вві сні. Припускаю, що, якщо сумлінно вести записи, то після чергової зміни минулого вони зміняться відповідно, і, переглянувши їх та зіставивши з тим, що пам’ятаю, я сформую досить точне уявлення, як розгорталися події в новій реальності. Саме цього зараз не вистачає. Боюся ляпнути чи втнути якусь дурницю.

Поки що я радше збуджена, ніж налякана. І ще, певна річ, рада, що Яків зі мною (зранку, поки він був у душі, я передивилася фото на його телефоні, схоже, ми ці два роки непогано проводили час).

Наступний тиждень спробую не спати. За цей час потрібно переконати Якова поїхати з Києва хоча б на кілька тижнів.

Це все цікаво, звісно, але треба рухатися далі. Рута розуміла, що їй не вистачить часу на весь щоденник. Вона взялася похапцем гортати сторінки, коли раптом, помітивши дещо, зупинилася.

«Що це?» — голос аж захрип від хвилювання.

Запис, у який уп’ялася очима Рута, був за 2 листопада 2012-го.

02.11.2012

Новий сон, і чергова зустріч із Машкою. Вона починає мене напружувати, однозначно, і я не уявляю, як її спекатися. Цього разу вона була просто нестерпна, норовила кудись потягти мене, щось показати. Я намагалась допитатися, що саме, але у відповідь Машка лише скиглила та переконувала, що я повинна піти з нею. Коротше, вона жахливо поводилася.

NB. Ненавиджу підлітків!

NB2. Сподіваюся, О.С.С. не прочитає цього щоденника.

Зрештою я здалась, і дівчина посунула мене до центру міста, тобто до якоїсь будівлі неподалік упр. поліції. Будинок нічим особливим не вирізняється…

У цьому місці хтось наче встромив холодні пальці в Рутині нутрощі.

Будинок нічим особливим не вирізняється, просто собі десятиповерхівка, поруйнована не більше й не менше за інші (хоча довкола висоток, крім неї, нема, найближчі на Соборній, але то все п’ятиповерхівки). Машка підвела мене до одного з під’їздів, а тоді розповіла якусь зовсім несусвітню історію. Я навіть не знаю, чи варто її тут згадувати. Говорила, нібито будинок особливий, і якщо виконати один ритуал у його ліфті, то я стану невидимою для людей уві сні й одним махом позбудуся всіх своїх проблем. «Ритуал» полягав у тому, щоби проїхати поверхи у певній послідовності. Почати з першого, потім на четвертий, з нього на другий і т. д. Ось послідовність (якщо я правильно все запам’ятала):

Дурня, чи не так?

Я не повірила, про що їй і повідомила, після чого Маша влаштувала істерику. Справжню, блін, істерику. Тупала ногами, дерла нігтями своє обличчя та кричала, що я мушу, мушу піти в реальному житті до цього будинку та зробити все, як вона наказала.

Я просто розвернулася та покинула її там.

Та сама послідовність. Той самий будинок. Рута почувалася так, ніби її підсмажують на повільному вогні.

На півночі загуркотало. Темрява зжувала ще одну багатоповерхівку, — відсторонено відзначила дівчина. Вона розуміла, що будильник будь-якої миті може вирвати її зі сну, та попри це взялася гортати сторінки не вперед, а назад, шукаючи момент, коли та дівчинка з’явилася в Анниному сновидінні. Рута не могла це облишити просто так. За мить погляд зачепився за запис, датований 23 жовтня.

23.10.2012

Сьогодні знову снилася руїна. Хмара була десь на сході, далеко, і я вже навчилася ментально відмежовуватися, передчувати, коли вони можуть бути поряд, тож не надто хвилювалася. Саме через це ледь не вмерла від страху, коли наштовхнулася на дівчинку-підлітка. Не сновиду! Зовні вона була як я, цілком нормальна тобто. Вона теж перелякалася та спершу взялася