Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
— Так.
— Я знаю, як це звучить, — у її горлі заскрипіло. — Ну, це ж очевидно. Борисович тактовно поцікавився, чи хтось із поліцейських, бува, не перестарався, проте з’ясувалося, що ні. Є запис камери спостереження, де видно, що твоя вчителька була в камері сама, коли це… м, коли все почалося.
— Що почалося? — холонучи, уточнила Рута.
— Вона почала задихатися. Корчитися без жодної причини. Начебто хтось її душив, але довкола нікого не було. — Аміна ковтнула слину. — Та й це ще не все.
Дівчина притиснула телефон так, що заболіло вухо.
— Що ще?
— Вадим Борисович не бачив того відео, але лікар, з яким він спілкувався, додав, що за кілька годин до початку асфіксії Анна Ігорівна поводилася дуже дивно. То металася камерою, ніби несповна розуму, то провалювалася в якийсь ступор, ні на що не реагуючи, а десь за годину до смерті вона спробувала проштрикнути шию шпицею.
Рута по-риб’ячому хапнула повітря роззявленим ротом, відсторонено відзначила, що частота серцевих скорочень буквально злітає до небес і ось-ось поб’є всі рекорди, та перепитала:
— Свою шию?
— Так. Лікар сказав, це дуже лячно було. Вона десь узяла шпицю, загнала собі в шию під правим вухом і намагалася проштовхнути якнайдалі. Хтось із поліцейських це помітив і зупинив її. Шпицю забрали, жінці почали надавати допомогу, а через годину вона померла. І раптом ти захочеш поцікавитись, то ні — смерть настала не через рану. Вона виявилася не дуже глибокою. Анна Ігорівна задихнулася. Тобто спершу збожеволіла, а тоді задихнулася.
Рута зціпила зуби й не дихала. Їй здавалося, що вона опустилась під воду і досить їй розтулити рота, як у легені поллється вода.
83
Look for something that is hard to find
Searching somewhere deep inside your mind.
Hope you find just what you’re looking for
Heaven’s waiting with an open door.
Iron Maiden, «When The River Runs Deep», 2015[23]
Рута таки заштовхала в себе трохи яєчні, здебільшого задля того, щоб заспокоїти Інді: сестра відразу відчула, що в її голові панує дике сум’яття, та навіть почала допитуватися, проте потім зателефонував Ілля й вона перемкнулася на нареченого.
Рута стала мити посуд, але, сполоснувши тільки одну тарілку, облишила. Закрила кран і заціпеніла з кухонним рушником у руках. Незавершена думка, що проскакувала в голові під час розмови з матір’ю, нарешті оформилась у свідомості. Перед очима сплив жовтого кольору «Молескін», який Анна принесла із собою на зустріч. Ось воно — Анна вела щоденник! Звісно, існувало чимало «але». Може, вона не встигла занотувати, що саме виявила. Може, занотувала, одначе дуже стисло й Рута нічого з тих записів не зрозуміє. А може, жінка таки збожеволіла й останні її нотатки взагалі маячня. Та в тому то й річ, що Руті цього не дізнатися, доки вона не побачить усе на власні очі.
Поставала проблема — дістати записник. «Молескін» міг бути в Анниному авто, та найімовірніше, знаходився в Чорнаїв удома, десь серед Анниних речей, і після хвилини напружених роздумувань Рута не вигадала нічого кращого, як зателефонувати Якову. Вона усвідомлювала, що вчителеві зараз вочевидь не до неї та що, задля пристойності, варто було б виждати кілька днів, однак чекати не могла.
Повісивши рушник, Рута вийшла в коридор. Інді не прибирала постіль і зараз лежала на дивані. Заклавши ногу на коліно, водила ступнею у повітрі й розслаблено перемовлялася з Іллею. Рута прослизнула повз залу до своєї кімнати, замкнулася зсередини, відшукала номер Якова й натиснула «Телефонувати». Півхвилини лунали гудки, після чого виклик обірвався. Картаючи себе за настирливість, дівчина набрала номер удруге. За другим разом Яків таки відповів:
— Алло.
І з телефона раптом війнуло морозним холодом.
— Доброго дня, — дратуючись через малодушну писклявість у власному голосі, привіталася Рута.
— Слухаю. — Дівчині перехопило подих. Він не впізнав її. Почекавши, Чорнай повторив: — Я слухаю! Хто це?
— Це я, — вона чула свій голос немовби з боку, — Рута. Рута Статник з 11-А.
— А… — його голос трохи потеплішав. Зовсім трішки. — Привіт. Пробач, не впізнав тебе. Зараз просто трохи важко, і я не…
— Ні, ні, нічого. Все гаразд. Усе нормально.
Дівчина замовкла, відчувши, що їй бракне кисню. Не щодня спілкуєшся з людиною, яку місяць тому на твоїх очах опустили в могилу.
Чорнай запитав:
— Як ти?
Блін. Це вона мала запитувати. Рута зціпила зуби. Треба зібратися, інакше втратить контроль над розмовою.
— Я хочу висловити… хочу… Я дуже співчуваю вам у тому, що сталося.
Зі слухавки полились якісь звуки, щось середнє між утробним кумканням і схлипами, та вони майже відразу урвалися. Потім секунд десять не долинало жодного звуку. Рута навіть поглянула на телефон, щоб упевнитися, що вчитель не обірвав дзвінок.
— Вона була хорошою, — зрештою промимрив Яків. — Я не знаю, що на неї найшло й чому так сталося. Божевілля якесь.
Дівчина спромоглася видушити із себе небагато:
— Так, Анна Ігорівна була хорошою.
— Я не знаю, Руто… — його голос вигнувся й затремтів. — Досі не можу осягнути це все… Це так важко.
— Я розумію, повірте. — Брехня, звісно. Що Рута насправді розуміла, то це те, що мусить перейти до справи. — Якове Демидовичу, мені треба вас дещо запитати. Але якщо раптом моє запитання видасться вам грубим чи… чи просто недоречним… Ну, я все зрозумію. Але… я мушу.
— Мені ще не повернули тіло, коли буде похорон — невідомо.
Рута заплющила очі. Боже, який жах.
— Я не про те. — Їй хотілося провалитися крізь землю.
Яків був надто пригнічений, щоб дивуватися, тож байдуже мовив:
— Питай.
— Ваша дружина… — Дівчина закашлялася. Усе тіло німіло від страху й огиди до самої себе.
— Так?
Рута зосередилася.
— Вона вела щоденник.
Його голос змінився так різко, що дівчина сіпнулась і ледве втримала телефон у руках.
— Звідки ти знаєш?!
Істоти в її снах не розмовляли, але якби вони розмовляли, то їхній голос, напевно, звучав би саме так.
— Якось його б-бачила. «М-молескін».
— Що тобі до її «Молескіну»?
Руті приверзлося, що до неї заговорив зовсім інший чоловік. Вона ніколи не чула, щоб Яків промовляв із такою ненавистю.
— Вибачте, — пробелькотала вона.
І тоді Чорнай зірвався:
— Ти рознюхала, що
