Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

хибним? Вона дочекається, коли хтось виходитиме, і пірне досередини? Чи забереться й піде геть? Рута потерла шрам, що розтинав брову, потім швидко набрала код і повела бровою, коли електронний замок видав короткий сигнал, а двері прочинилися. Вона потягнула їх на себе та зайшла. Усередині було прохолодно, панувала півтемрява й дух чужого будинку. Рута піднялася сходами на майданчик першого поверху й завмерла навпроти ліфта.

Тихо. Аж занадто тихо, як на такий великий будинок.

У мозок знову закрався сумнів, одначе дівчина його швидко придушила й торкнулася кнопки виклику ліфта. Цифрове табло спалахнуло, і розсувні двері роз’їхалися — ліфт стояв на першому.

«Напевно, залишився після старого», — подумала дівчина, прослизаючи до кабіни.

Вона розвернулася обличчям до дверей, ще раз прислухалася — мертва, якась аномальна безмовність тиснула на барабанні перетинки, — а тоді, смикнувши плечима, втопила «четвірку». Стулки зімкнулися, вгорі розмірено застугонів електродвигун, і кабіна плавно рушила вгору.

Звідкись з-за спини легенько війнуло прохолодним повітрям, залоскотавши Руті шкіру.

Ліфт зупинився на четвертому. Дівчина трохи почекала, обвела поглядом сходовий майданчик і натиснула «двійку».

На другому поверсі було порожньо. Рута знайшла «шістку», двері прогуркотіли, і ліфт перемістився на шостий.

На шостому — така сама пустка. Дівчина знову натиснула «двійку», після чого, не підозрюючи, що майже дублює слова, що крутилися в голові Марка три роки тому, коли він уперше проходив поверхи в цій самій послідовності, подумала: «Що я тут роблю? Для чого це все?»

Вона вдарила по «вісімці» ще перед тим, як двері на другому розчахнулися повністю. За мить до того, як стулки закрилися, Рута вловила грюкання квартирних дверей на якомусь із горішніх поверхів. Потім, коли ліфт поповз угору, до вух долинули звуки кроків і пришвидшеного дихання. Немовби хтось наввипередки з нею біг на восьмий поверх.

Рута, щоб краще чути, підступила до щілини між стулками, а тому, коли кабіна зависла, стояла біля самісіньких дверей.

Стулки розійшлись, і вона відсахнулася, ледве втримавшись на ногах. На сходовому майданчику навпроти входу до ліфта, наїжившись, стовбичила висока дівчина. На вигляд її віку, може, на рік-два старша. Кругле обличчя, коротеньке каре, срібний кульчик у ніздрі. Вона штрикнула Руту недобрим поглядом і кинула:

— Ти хто? — голос був густий і недоброзичливий.

Рута не відповіла. Карі очі незнайомки дивилися на неї з переляком і майже звірячою люттю водночас. Зрештою, розуміючи, що має щось сказати, Рута бовкнула:

— Я тут не живу…

— Я знаю, що ти тут не живеш, — аж просичала незнайомка. — Що ти тут робиш?

Її підборіддя затремтіло, ніби вона ось-ось заплаче, хоча, певна річ, плакати ніхто не збирався. Незнайомка мала такий вигляд, наче лаштувалась учепитися Руті пальцями в горлянку.

— Ти бачила Соломію? Це стара тобі розповіла? — через хвилювання на денці її голосу щось вогко забулькотало. — Чи ти зустріла Марка? Ти бачила його?

Рутині очі розширилися. Раптово її всю, з голови до ніг, обсипало мурахами. Відчуття було таким сильним, що дівчині здавалося, неначе шкіру прохромлюють тисячі крижаних голок.

«До сраки все», — подумала вона та пристукнула кнопку першого поверху. Двері почали зачинятися, проте незнайомка встромила поміж стулками ногу. Двері з тихим гуркотом роз’їхалися. Дівчина повторила, тепер уже з погрозливими нотками:

— Я питаю, що ти тут робиш?

Рута кілька секунд тупилась у її ногу, а тоді, грубо відштовхнувши дівчину, вискочила з ліфта й помчала сходами донизу. Сьомий… шостий… п’ятий… четвертий… третій поверхи. На майданчику між другим і першим Рута загальмувала та прислухалася, але в під’їзді було тихо. Незнайомка не побігла за нею і нічого не кричала навздогін.

Нічого.

Узагалі нічого.

Якщо не зважати на те, що вона запитала про Марка.

Са́паючи, Рута подолала решту сходів і вибралася надвір. Чверть хвилини, задерши голову, розглядала вікна багатоповерхівки, а тоді розвернулася й закрокувала геть.

Прямуючи до центру міста, дівчина міркувала про те, що їй за будь-яку ціну слід поговорити з Анною.

78

Обігнувши будівлю управління нацполіції, Рута вийшла на Соборну та спустилася до майдану Незалежності. Номера телефону Анни Ігорівни вона не мала. Теоретично дівчина могла набрати Якова Демидовича — вони якось обмінялися контактами, — проте розуміла, що за сьогоднішніх обставин це не дуже гарна ідея.

Рута проминула майдан і, втупившись собі під ноги, плелася Соборною. Думала, як їй зв’язатися з Анною. Навпроти «Злати Плази» перескочила на інший бік і рушила до Лебединки. Попри будень, перед торговим центром було чимало людей. Обабіч виходу на літню терасу ресторану «New York Street Pizza» височіли чималі колонки, з яких, звиваючись у повітрі, лилася запальна південноамериканська мелодія. Коли дівчина майже досягнула місця, де чотири дні тому перетнулася з Яковом Демидовичем, у кишені джинсових шортів ожив телефон. Рута дістала його, глянула на екран, після чого її брови злиплися в одну лінію.

То був Лара.

Секунд десять дівчина витріщалася на екран, гадаючи, що цьому козлу треба від неї, а потім усвідомила, що в цій версії реальності вона не вагітніла, Ілля не гинув на дорозі, а отже, цілком імовірно, вона досі зустрічається з Ларою. Чи то пак Лара вважає, що вона з ним зустрічається.

Скривившись, Рута натиснула «Відповісти».

— Йоу, привіт!

Голос аж кипів піднесенням. Дівчина уявила, як його рот — ота дірка в обличчі — посміхається, і, пересіпнувшись, холодно відказала:

— Привіт.

Хлопець насторожився й заговорив так, ніби тримав щось під язиком і боявся вдавитися.

— Ти не в настрої?

— В настрої.

Він стиха кахикнув.

— Ну ок. Що робиш тоді?

— Гуляю.

Рута фізично не могла видушити із себе більше ніж два слова.

Лара засопів, як бик.

— Ти точно окей?

— Абсолютно.

Секунд п’ять хлопець мовчав, а тоді продовжив зі стримуваною радістю, напевно, подумавши, що знайшов фразу, яка покращить їй настрій:

— Йдемо завтра на «Рокетмена»?

— Ні.

— Ти ж хотіла…

Руті раптом набридло паритися через його почуття. Лара — козел, і вона не повинна з ним панькатися.

— Я не хочу тебе бачити, — відрубала вона. — Узагалі.

— Чому? — у голосі забриніло щире здивування.

— Тому що в тебе член розміром з креветку.

Звісно, Рута цього не знала. Той їхній типу перший раз вона не пам’ятала зовсім. А зараз узагалі сумнівалася, що в цій версії реальності вони кохалися (радше так, аніж ні, проте стверджувати напевно не бралася). Їй лише кортіло його принизити. Не просто відшити, а примусити почуватися нікчемою.

Лара затихнув на півхвилини, мовби води в рота набрав. Зрештою, коли Рута