Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Статник, це, на хрін, якась жесть, — випалила подруга.

— Ти, блін, серйозно? — Рута хрипіла, неначе після застуди.

— Прочитай статтю.

— Я не встигла. Зразу набрала тебе.

Іванка мала текст перед очима й узялася похапцем цитувати:

— У Рівному заарештували вчительку середньої школи, яка намагалася вбити свого чоловіка… У середу перед світанком вона завдала йому кілька ножових поранень, однак чоловік зміг утекти та покликати на допомогу… Сусіди знезброїли жінку, після чого зателефонували до поліції… Прізвища не називають, але є фотка, як поліцейські виводять її з під’їзду. Обличчя заблурене, проте волосся, постава, одяг… і ще будинок — оця цегляна багатоповерхівка на Крушельницької, їхній під’їзд, ну, де живуть Чорнаї. Ти ж знаєш. Я навіть на Google Maps заходила та перевіряла. Це вона, Рут. Це Анна Ігорівна.

Рута мовчала. Не могла згадати, як дихати.

— Ти ще тут? — покликала Іванка.

— Так.

— Прикинь, ця чувіха вчила нас цілих п’ять років!

Рута, з якимось дивним відстороненням відзначивши, що її подруга радше збуджена, ніж шокована, не відповіла. Подумала: «От би ти здивувалась, якби почула, що місяць тому ми з тобою ходили на похорон цього самого чоловіка», — але не знайшлася на слова. Натомість силкувалася зрозуміти, що сталося. Вона два дні тому бачилася з Анною. Не те щоб тоді все було гаразд, але точно ніщо не віщувало, що Анна Чорнай замахнеться на вбивство.

(можна вбити тих, кого стосувалися зміни)

(вбити?)

(так, позбутися в реальному житті)

За чверть хвилини Іванка озвалася:

— Чого мовчиш?

— Не знаю, що сказати, — хрипким голосом протягнула Рута. — Я тупо в шоці. Просто не віриться.

— Я теж! А прикинь, якби ця психована почала вимахувати ножем у школі. Вона ж могла коли завгодно злетіти з котушок.

Рута не хотіла це слухати й швидко завершила розмову:

— Вибач. Незручно говорити. Пізніше наберу.

Опустивши руку, вона ошелешено втупилась у плями крові на килимі. Що робити? З ким порадитися? Григір? О Боже, ні. Аміна? Рута уявила, як вдирається до своєї кімнати, де сестра з нареченим вирішують, яким має бути їхнє весілля, і з порога заявляє, що помре, варто їй лиш на секунду закуняти. Бо вві сні її переслідують істоти з викоченими очима та трикутними зубами, які з’явилися там через те, що Рута…

Бляха. Яка маячня!

Дівчина намагалася залишатися спокійною — принаймні зовні, — проте всередині відчуття внутрішнього тремтіння наростало. Невдовзі їй стало важко дихати, а в кінцівках зародилося неприємне холодне поколювання. Ще через півхвилини задишка посилилась, її почало морозити й паморочилось у голові. Рута відчула, що мусить подітися з квартири та вийти на відкритий простір, збагнула, що не впорається з панічним нападом у чотирьох стінах, і як була — з нечесаним волоссям, навіть не вмившись, — вискочила з квартири.

Рік чи півтора тому вчителька іноземної запропонувала обрати довільну англомовну статтю й до наступного уроку підготувати переклад. Рута вибрала статтю «There will be hell to pay»[22] з британської газети «Daily Mail», написану після того, як росіяни збили малайзійський «Boeing» над Донбасом. Дівчині сподобалося написане, а найдужче — те, як соковито звучав заголовок: there will be hell to pay. Коли, насупившись, вона закрокувала геть від будинку, ця фраза знову зринула у свідомості, слова постали перед очима так чітко, неначе їх видряпали на склі. Рута супилася, тупилась під ноги, та не могла виштовхати їх із голови: о так, there will be hell to pay, тепер уже точно.

77

Спершу Руті здавалося, що вона рухається навмання. Дівчина вийшла дворами до десятої школи, звідти спустилася до Палацу дітей та молоді, а потім, перетнувши занедбаний парк і опинившись на вулиці Миколи Хвильового, зрозуміла, що ноги самі несуть її до будинку на Квітки-Основ’яненка.

Вулиця Хвильового була короткою. Вона витягнулася на чотири сотні метрів із заходу на схід — від ПДМу до будівлі Головного управління національної поліції. Приблизно така сама за довжиною вулиця Квітки-Основ’яненка впиралася в неї з півдня, ближче до ГУНП. Рута віддалилася від ПДМу на якихось півсотні кроків і побачила десятиповерхівку, до якої вві сні привів її Марк Грозан. Будівля справді була жовта.

Що більше дівчина наближалася, то відчутніше сповільнювала крок. Вона не знала, що робитиме, воліла не зосереджуватися на цьому, просто брела вперед. Вона думала про будинок, аби не думати про Анну Чорнай.

За хвилину Рута дісталася вулиці Квітки-Основ’яненка та зупинилася під будинком, не заходячи у двір. Ковзала поглядом по темних вікнах. Будівля була порівняно новою та зовні гарною, ось тільки… щось із нею було не гаразд. Звідкілясь линув дивний запах, дівчина ловила його ніздрями, вбирала в себе подих будинку, і він не те щоб їй не подобався, а радше був якимось хворобливим. Багато вікон залишалися брудними, досі із захисною плівкою на металопластикових рамах; Рута на око прикинула, скільки їх, і здивувалася, зрозумівши, що принаймні у половині квартир ніхто не живе. І це попри те, що вулиця тиха, а до центру рукою подати.

Із двору з’явився літній згорблений чоловік, неуважно зиркнув на Руту обведеними зморшками очима та закрокував у бік Соборної. Дівчина простежила поглядом за старим, а тоді спробувала пригадати накреслену від руки схему, яку показував Марк. Цифри були в її телефоні, але дівчина хотіла відновити їх із пам’яті. Перший… четвертий… другий… шостий… другий… восьмий… другий… десятий… і п’ятий. Начебто так. Усе правильно.

Обмацуючи очима горішні поверхи, Рута супилася. Вона знала цифри, і що з того? Навіщо це? Перед нею звичайний житловий будинок, а в цій безглуздій послідовності немає ніякого прихованого сенсу.

Чи все-таки є?

Зрештою складки над переніссям розгладилися, Рута опустила погляд і вирішила, що нічого страшного не станеться. Принаймні не серед білого дня. Перед очима постало змучене обличчя Анни Чорнай. Дівчина розпачливо закусила губу. Уві сні на неї чекає щось таке, від чого їй, імовірно, закортить убивати власних родичів. А це ж лише ліфт. Як їй відомо, ніхто й ніколи не помирав від того, що забагато катався на ліфті. Щонайгірше — вона посміється із власної довірливості та наївності, та й по всьому.

(Анна Ігорівна намагалася вбити Якова Демидовича)

Дівчина звернула у двір, відшукала очима другий під’їзд і підступила до дверей. Легко згадала код — зірочка, решітка, шість, два, один, — але перед тим, як набирати, затрималася. Що, як код виявиться