Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Та що з тобою таке?

— Відвали. — Дівчина зі злістю втягнула повітря крізь зуби. — Більше не телефонуй мені. Затямив? — І розірвала зв’язок.

Розпашіла й знервована Рута заскочила до «Макдональдзу», взяла собі кави та попрямувала на алею кованих фігур. Намагалася зосередитись на Анні, але думки вперто зісковзували на Лару. У пам’яті чомусь сплив день, коли до школи прийшов капітан Гайдаш. Вона після того відпросилася з консультації, безуспішно намагалася зв’язатися з Богданом і зрештою зателефонувала Божинді. Розмова з ним склалась огидно. Божинда не знав, що Лара збив нареченого Індії, й переконував Руту, нібито Лаврика попри все відмажуть, а потім…

Дівчина помасажувала пальцями на скроні. Не треба. Досить про таке згадувати.

Та розмова не йшла з голови, неначе повиснувши в її мозку. Рута, не розуміючи, чому підсвідомість за них чіпляється, супилася й кусала губи. Що в тій розмові особливого? Божинда, вважаючи, що заспокоює її, запевняв, що вони витягнуть Лару, сказав, що його брат, який працює в центрі безоплатної правової допомоги, порадив Ларі відігнати машину за місто й заявити про…

Рута враз зупинилася. Завмерла, ніби сапер, що наступив на протипіхотну міну. Ось воно! Брат Божинди — адвокат. Йому має бути відомо, як зустрітися з Анною. Він може допомогти!

Рута сіла на лаву, відставила паперовий келих із кавою й узяла до рук телефон. Уже налаштувалася зайти на Фейсбук, коли зненацька у пам’яті зринуло, що це вона телефонувала Божинді, а не навпаки, тобто це він надсилав їй свій номер, і натомість тицьнула пальцем у піктограму Месенджера. Лише після того, як вікно Месенджера розгорнулося на весь екран, дівчина усвідомила, що в цій версії реальності вона не переписувалася з Божиндою, а тому його номера немає серед збережених повідомлень. «Ну окей, — кава схолола, і вона зробила ковток, — додамся в друзі та ще раз напишу йому». Вона вже занесла палець, аби перескочити із Месенджера, коли погляд сфокусувався на верхньому рядку в списку повідомлень. Наступної миті Рута, гучно кавкнувши, викашляла каву через ніздрі.

Угорі вікна висіло непрочитане повідомлення від користувачки, що не належала до Рутиних фейсбук-друзів. Ім’я користувачки було Anna Chornai. Дівчина поглянула на дату надсилання. Третя нуль п’ять ночі. Сьогодні. Якщо Рута правильно зрозуміла, Анна Чорнай надіслала їй повідомлення за лічені години до замаху на Якова Демидовича. Відчуття нестачі повітря, що зникло після пішої прогулянки до центру міста, відновилося. За ним повернувся надокучливий тремор у руках. Торкнувшись тремтячим пальцем екрана, дівчина відкрила повідомлення. Воно виявилося величезним. Рута прогорнула його до початку та стала читати.

Руто, доброї ночі!

Пишу тобі, по-перше, через те, що зараз ніч і я не можу зателефонувати, а по-друге, навіть якби зателефонувала, ти навряд чи зрозуміла б хоч слово з того, що я говорила б. Учора ввечері у мене почалися проблеми з дикцією. Усе через безсоння. Зараз я пишу зв’язно лише тому, що перечитую написане. Іноді по п’ять разів. Над цим абзацом сиділа чверть години. Та йдеться не про це.

Є дві новини: погана й добра.

Погана полягає в тому, що за останні кілька днів усе дуже погіршало. Я не сплю сімнадцяту ніч поспіль, і це вже світовий рекорд (у Гіннеса пише про хлопця, що протримався «всього лиш» одинадцять). Ще на дев’ятий день у мене виникли труднощі з розрізненням реального життя та сновидінь. Простіше кажучи, замучили галюцинації. Тканина реальності наче стоншилась, і тепер я бачу тих істот повсюди. Це так ніби вони прослизають зі сну в реальне життя. Підстерігають за гаражами у дворі, чигають у ванній моєї квартири. І що довше я не сплю, то ближче вони підкрадаються. Я не впевнена, чи це тільки у моїй голові, чи істоти справді вдираються до нашої реальності. Ну, ти ж розумієш: цілком можливо, те, що ми сприймаємо за глюки, є виявами істот зі світу по той бік сну. До вчорашнього дня я схилялася до думки, що в мене просто галюцинації. Я налякана, мозок виснажений і показує саме те, чого боюся. Але вчора дещо змінилось — Яків став дивним. Він поводиться так, нібито щось проривається вже крізь нього. Він знає, що я довго не сплю, і це щодень більше його дратує. Я мушу ховатися від нього в іншій кімнаті, проте вчора він прийшов до мене, і нависав наді мною годину, і бубнів моторошним, зовсім не своїм голосом: чому не спиш?.. чому не спиш?.. чому не спиш?..

Це страшно, Руто. Яків щойно відступився, зачинився у нашій спальні, і я взялася писати тобі.

Тепер добра новина… Ну, як добра… Багато залежить від того, чи зможеш ти допомогти, але принаймні я сподіваюся…

Увесь цей час я не припиняла пошуки дієвих способів розірвати зв’язок зі снами. Я нейрофізіолог, і хай яким дивовижним здається світ по той бік снів, ніколи не сумнівалася в тому, що наша здатність потрапляти до нього постає на фізіологічному підґрунті. Я шукала якийсь перемикач у мозку, деактивація чи ліквідація якого розірвала б наш зв’язок із ним. І нібито знайшла дещо. Дещо, що можна прибрати хірургічним шляхом, і це… Не знаю.

Я не знаю, чи це реально.

Але хіба в мене залишився вибір?

Увечері я зателефонувала професору Райнеру, проте він не захотів мене слухати. Досі ображається через те, що я пішла. І я насправді його розумію. Особливих багато, та не так часто вдається зустріти когось, хто не просто має диплом лікаря, а ще й спеціалізується на нейрофізіології.

Начхати на Райнера!

Я пишу тобі, бо довідалася, що того дня, у неділю, коли ти зустріла мого Якова, ти була з Тимофієм Русецьким. Яків допомагав відносити тебе до карети швидкої, а тоді перекинувся з хлопцем кількома словами. До того, як ти опритомніла. Я зрозуміла, що ви з Тимофієм близькі, ну, спілкуєтеся чи щось таке, і через те прошу тебе зателефонувати йому завтра… чи то пак уже сьогодні вранці та запросити на зустріч.

Дівчина на мить відлипла від повідомлення й спантеличено потерла пальцем перенісся. Вони були близькі. Були. До вчорашнього вечора, коли вона все перекреслила.

Потім стала читати далі:

Насправді мені потрібен не Тимофій, а його батько, Олександр Русецький, він онколог, завідує обласним протипухлинним центром. Але сама я не переконаю старого, навіть якби нормально розмовляла, — він мене не слухатиме, — а тому