Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
Рута заплющила очі й вибудувала в уяві найбільш імовірне закінчення того навчального дня: п’ять по третій, лунає дзвоник, вона збирається, виходить із класу та спускається до вестибюля. Штовхає двері на пружинах, на мить зупиняється на шкільному ґанку та мружиться на сонце. Небо затягує хмарами. Неймовірно парить. Насамкінець вона збігає сходами на подвір’я, повертає на Грушевського та йде додому.
Стоп. А тепер усе спочатку.
П’ять по третій, лунає дзвоник, вона виходить з кабінету історії та спускається до вестибюля…
Дівчина прокручувала в голові цей епізод, аж поки не відчула, як свідомість, немовби скинутий у воду якір, занурюється в темні глибини сну.
71
«Ти куди?»
Дівчат оминула група їхніх однокласників, Рута провела їх поглядом і тільки після того відповіла:
«Маю справи».
«Які?» — Іванка Бадалян, ледь схиливши голову, вигнула брову.
«Треба дещо владнати», — викручувалася Рута.
«Що владнати?» — не відступалася Бадалян.
Цього разу Рута промовчала. Іванка зробила очі, як у кота зі «Шрека», та попросилася:
«Можна я з тобою?»
Рута глянула на телефон — 15:08, у неї приблизно дві години, — і ухильно промовила:
«Ти збиралася додому».
Іванка випнула підборіддя.
«Ти теж».
«У мене змінилися плани».
«Коли?»
«Щойно».
«І не розкажеш?»
«Вибач, це стосується лише мене».
Зрозумівши, що подруга не поступиться, Іванка Бадалян похнюпилася.
«Знову побачення?»
Рута стулила губи та промовчала. Хай краще думає, що так.
Іванка з удаваним несхваленням у голосі пробуркотала:
«Прастітутка, — ще й показала подрузі язика. — Я тебе ненавиджу».
Рута сяйнула усмішкою у відповідь:
«Я теж тебе люблю, Бадалян!»
Уже розвертаючись, Іванка докинула:
«Іди в сраку, Статник. Завтра вранці чекаю на детальний звіт».
Рута усміхалася подрузі, але щойно та стала до неї спиною, усмішка зблякла.
Дівчина попрямувала у бік старого автовокзалу. Торговий центр «Арена» від її школи відділяло не більш як три сотні метрів, і Рута подолала їх за лічені хвилини. Коли до пішохідного переходу через Київську залишилося кількадесят кроків, вона зупинилася. З того боку вулиці, просто навпроти Рути, виднілася вітрина магазину вогнепальної зброї «Сапсан», але дивилася вона не на магазин, а на тротуар перед ним. Білого мінівена, який дівчина бачила на відеозаписі й через який Іллі Ісаєву довелося виїхати на ліву смугу, не було.
Хвилин п’ять Рута тупцяла на місці, міркуючи, що це може означати, а тоді вирішила, що ще, напевно, рано і рушила до переходу. Вона саме перебралася на південний бік вулиці, коли мінівен вигулькнув на заході. За ним волікся шлейф сизого диму. Фургон наблизився й став навпроти магазину. З водійського місця на дорогу вибрався невисокий чоловік у коротких шортах і дешевих шльопках. Волохатий живіт випирав з-під футболки. Кумедно загрібаючи шльопанцями, водій перетнув тротуар і зник у магазині.
Упродовж наступних двох годин Рута міряла кроками відстань між «Сапсаном» і бібліотекою для юнацтва, міркуючи, як краще вчинити. Від спеки її обличчя розчервонілося, спиною безперестану стікав піт. Раз чи двічі вона підступала до мінівена, але, пам’ятаючи про камери, надовго не затримувалася. Коли годинник на телефоні показав сімнадцяту, дівчина вирішила, як діятиме.
Рута підійшла до краю тротуару та закрокувала на захід, назустріч Іллі. Приблизно посередині між «Сапсаном» і супермаркетом «Вопак» дівчина застигла, прикипівши поглядом до перехрестя Київської та Грушевського.
Час спливав нестерпно повільно. Сімнадцята нуль п’ять… сімнадцята десять… сімнадцята дванадцять. Приблизно о чверть по п’ятій Ілля з’явився. Рута спостерігала, як він загальмував перед перехрестям, чекаючи на зелений сигнал. Коли світлофор перемкнувся, Ілля пропустив кілька машин і наліг на педалі.
Попри спеку Рутині передпліччя вкрилися гусячою шкірою. Дівчина почекала, доки хлопець наблизиться, а тоді вискочила на дорогу й несамовито замахала над головою руками. Ілля її помітив, але не впізнав, і замість того, щоб загальмувати, почав оминати, виїжджаючи на ліву смугу.
Ні, ні, ні!
Руті здалося, ніби нутрощі обростають кригою. Дівчина замахала ще несамовитіше. Ілля озирнувся через плече, переконуючись, що позаду немає машин, а тоді узяв лівіше й опинився за метр від розділювальної смуги. Він був у окулярах, однак не впізнавав Руту! «Кретин підсліпуватий! — шугнуло в мозку. — Наступного разу перед тим, як сісти на велик, прикручуй до голови бінокль!»
Вона вискочила ще далі на дорогу й очманіло загорлала:
«Стій! СТІЙ! — неначе регулювальник, обома руками вказуючи на тротуар. — Геть з дороги!»
Ілля вдарив по гальмах — шини сухо зашурхотіли, лишаючи на асфальті вузькі чорні сліди, — і викрутив кермо праворуч. Велосипед вилетів на тротуар, і хлопець тільки дивом не загримів долу. Він вчасно скинув праву ногу з педалі, відштовхнувся нею від бордюру, а тоді ще кілька метрів проскакав на ній з перехнябленим велосипедом поміж колінами, аж поки не зупинився.
«Що за?..» Він відстібнув і зняв шолом. Поправив окуляри.
Рута прожогом забралася з дороги, підбігла до хлопця й бовкнула перше, що спало на гадку:
«Ти як?»
Серце билося в істеричному нападі.
«Це ти?» — його очі розширилася. Ілля нарешті впізнав її.
«Ага, я, — захекано покивала Рута. — Привіт».
«Ти чого? — Він мотнув головою на дорогу. — Що на тебе найшло?»
«Просто тебе побачила. Хотіла…»
Дівчина недоговорила. Повз них на шаленій швидкості промчав брудно-білий універсал на польських номерах. Швидкість була запаморочливо великою. Здійнятий автомобілем потік повітря розметав Рутине волосся, а Іллю змусив до краю напружити передпліччя, щоб утримати велосипед.
«Ти бачила?» Хлопець провів машину вдавано сердитим поглядом, бо голос звучав безтурботно.
«Так».
Ще б пак таке не побачити.
«Скажи, козел? — Він глянув на дівчину та промовив: — Ти, типу, врятувала мене». Ось тільки говорив Ілля несерйозно: його очі були холодними та відстороненими.
Хрін там, телепню, — подумала Рута, — я щойно витягла тебе з того світу.
72
If I cancel tomorrow, the undead will thank me today.
Iron Maiden, «Only The Good Die Young», 1988[21]
Сон поступово збляк, і Рута розплющила очі. В кімнаті було жарко. Або вона заспала до обіду, і сонце встигло напекти будівлю, або ж це найзадушливіший ранок у її житті, і вдень, коли сонце вишкребеться до зеніту, вони всі засмажаться до дідькової матері: простирадло під нею було
