Українська література » Фентезі » Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Читаємо онлайн Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
у сні, був старшим, на півтори голови вищим, дещо ширшим у плечах і абсолютно точно без пухких щік. Але… це був він. Були риси, цілковита подібність яких не викликала сумніву: колір і текстура волосся, великі, ледь опуклі очі та — найважливіше — виразна ямка по центру м’якого підборіддя. Відхилившись від екрана, Рута не сумнівалася, що бачить перед собою хлопця зі свого сну, тільки на три роки молодшого.

Вона ще раз нервово пробіглася по статті й зупинилася на реченні про багатоповерхівку на Квітки-Основ’яненка. Хвилину вистукувала пальцями по корпусу смартфона, потім запустила Google Maps і ввела назву вулиці. Щойно додаток вималював карту, дівчина, навіть не збільшуючи зображення, усвідомила, що в статті йдеться про той самий будинок, який показував Марк: на Квітки-Основ’яненка інших багатоповерхівок не було.

Попри застояну духоту салону, спиною шугнули холодні мурашки.

Залишалося з’ясувати ще дещо. Знаючи повне ім’я, Рута повторила запит, додавши в пошуковому рядку ще й прізвище. Дівчина уважно вивчала посилання за посиланням, всюди натрапляючи на інформацію про зникнення Марка. Вона продерлася крізь півдесятка сторінок із результатами, але так і не вичитала жодного слова про те, що хлопця відшукали. Живого чи мертвого.

Маршрутка зупинилася на станції Кременця. Рута повернулася до фотографії на сайті «Рівне вечірнє», довго розглядала її, а тоді вимкнула телефон…

Отже, Марк Грозан. Її одноліток, який безслідно зник три роки тому. Якого до цього часу не знайшли. І який вві сні привів її до власного будинку.

69

О пів на дванадцяту маршрутка прибула на центральний автовокзал Тернополя. Рута активувала смартфон, здивовано відзначила відсутність повідомлень про пропущені дзвінки від матері та зателефонувала сестрі. Індія запропонувала зустрітися в центрі. Рута пояснила, що їй конче потрібно в душ, і сестра запросила її до гуртожитку. У Рути залишалося зовсім мало грошей, проте вона втомилася, та ще й надворі зірвався вітер і знову збиралося на дощ, тож вона вирішила поїхати на таксі.

Сестра чекала її на прохідній. Вони не обійнялися, навіть не привіталися, лише зміряли одна одну мовчазними поглядами, після чого Інді розвернулася та попрямувала до сходів. Рута боязким кивком привіталася із розімлілою від задухи вахтеркою та поквапилася за сестрою.

Ліфт не працював, сестри стали підійматися пішки: Інді попереду, Рута на метр позаду. Відлуння їхніх кроків розліталося порожніми й через те незвично тихими коридорами. Рута аж скулювалася від того.

— Ти тут узагалі сама? — поглипуючи навсібіч, поцікавилася вона в сестри.

Інді довго мовчала. Рута вже не сподівалася почути відповідь, коли сестра, не озираючись, зронила:

— Є ще одна дівчина-іноземка, яка залишилася на літо. Їй теж дозволили пожити.

«А ти? — подумала Рута. — Чому дозволили тобі?» Одначе поставити запитання вголос не наважилася.

Дівчата зійшли на четвертий поверх — такий самий моторошно порожній — і ступили до кімнати Індії. Сестра дістала чистий рушник і шампунь, Рута попросила ще тампон або гігієнічну прокладку (ті, що придбала вчора в «Сільпо», забула в Рівному), взула сестрині шльопанці та почовгала до ванної.

Поки вона приймала душ, Інді приготувала обід — молоду картоплю із сардельками та салатом із зелені. Руті знадобилося чверть години, щоби привести себе до ладу. Вони всілися за стіл і їли в цілковитій тиші, втупившись очима в тарілки. Рута не була голодною, але не хотіла ображати сестру, тож з’їла все до крихти. Інді швидко прибрала зі столу та понесла посуд на кухню. За хвилину повернулася, склала руки на грудях і, опустившись на скрипуче ліжко, спрямувала важкий погляд на молодшу сестру.

Рута вилізла на ліжко навпроти (на ньому був тільки матрац), підігнула ноги під себе, стулила докупи долоні й довго розгойдувалася, перш ніж запитати:

— Що ти тут робиш?

Очі Індії затуманилися. Шумно зітхнувши, вона згорбилася, ніби невидимий стержень, який примушував її тримати спину рівною, а голову високо піднесеною, розм’як і зігнувся, і Руті здалося, наче всередині її сестри ось-ось щось надірветься і вона обізветься, а може, навіть кинеться й ухопить її в обійми, та це тривало лише мить. Менш ніж за секунду погляд Індії загострився, і вона вороже відрізала:

— Це не твої справи. Чого ти тут?

Рута припинила розгойдуватися. Ковтнула слину.

— Багато всього сталося відтоді, як ти поїхала. І те, що я розкажу, для тебе, напевно, звучатиме, м-м… — дівчина прикусила губу, зважуючи, як би уникнути слова «неправдоподібним», — звучатиме дивно. Але я прошу тебе дослухати до кінця.

І вона почала розповідати. Про яскраві сни першого та другого типів і про відчуття дежавю після них; про загибель Якова Демидовича та дивну поведінку Анни Ігорівни; про власне самогубство й про те, як після повернення з реанімації сновидіння стали усвідомленими, а минуле почало змінюватися. Дівчина згадала, як стіни в її кімнаті зробилися чорними, описала зустріч із Яковом, якого вважала мертвим (який, власне, і мав бути мертвим), і нарешті переповіла сестрі вчорашню розмову з Анною. Завдяки підготовці перед другою зустріччю з Русецьким, Рута знала, що й за чим казати, та попри це кілька разів затихала, з подивом виявивши, що усвідомлено говорити правду іноді важче, ніж на ходу вигадувати брехню.

Її монолог тривав годину, і весь цей час Рута намагалася не затримуватися поглядом на обличчі сестри. Зрештою вона вмовкла та несміливо, спідлоба подивилася на Індію.

Сестра витріщалася на неї, начебто риба з акваріума.

— Ти заради цього до мене приїхала?

— Ну… так.

— Нічого кращого не могла вигадати? — Рута не відводила очей від зневажливо вигнутої складки рота й мовчала. — Я не знаю, що тобі відповісти. Я думала, ми розмовлятимемо про Іллю. Про нас. А ти… — Інді скривилася. — Чорна кімната? Блін, вона вже три роки чорна!

— Ти мені не віриш… — розчавлено видихнула Рута.

Світ немовби потьмянів, і на око набігла перша сльоза. У пам’яті зринули якось почуті від Індії слова…

(ти моя сестра, і що б я не робила, це не зміниться)

…а наступної миті з дивним відстороненням усвідомила, що тепло від них, яке до цього моменту зігрівало її, раптом почало згасати. Інді штрикнула її палаючим, колючим поглядом.

— Звісно, я тобі не вірю, — промовляла вона таким тоном, неначе записувала голосове повідомлення. — Навіть якби вірила, мене це не обходить. Я вже казала: так, колись ми були нерозлийвода, але тепер я сама по собі, а ти сама по собі.

У свідомості Рути спливли болісні спогади про чи не єдиний за багато

Відгуки про книгу Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: