Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
— Це я, — виждавши кілька секунд, сказала Рута.
У динаміку — тиша. Рута насупилася, відірвала телефон від вуха та зиркнула на екран. Таймер відраховував секунди, отже, Інді не розривала зв’язок. Рута приклала телефон назад і мізинцем узялася терти шрам над бровою, водночас складаючи в голові наступну фразу. Хочу приїхати до тебе… Ні, не так. Можна я приїду?.. Ще гірше. Зрештою, зібравшись на силах, вона відкарбувала:
— Я їду до Тернополя. Нам треба поговорити.
Спливло ще кілька секунд, доки Інді озвалася. Невдоволено, майже осудливо:
— Вночі мені телефонувала мама.
Рута прикусила кінчик язика.
— І що?
— Нічого! — підвищила голос сестра. — Коли ти нарешті перестанеш поводитися так, наче всі люди довкола — лише сировина для твого его?
«Що?» — у Рути відвисла щелепа.
— Це не так!
— Тобі мало Іллі? Думаєш іще маму звести в могилу?
«Що ти верзеш?!» — Рута вільною рукою затулила обличчя.
— Інді, я не…
— Ти б чула її голос! — вигукнула Індія.
Рута схлипнула, проте нічого не промовила. Опустила погляд, втупилася під ноги й мовчала, аж поки Інді, трохи заспокоївшись, не взялася розповідати:
— Батьки збираються заявити в поліцію про твоє зникнення. Ти неповнолітня, тебе шукатимуть. І ще мама сказала, що ти… — Вона затнулася, добираючи менш категоричний вислів, і Рута подумки відзначила, що ще, напевно, не все втрачено. — Сказала, що в тебе не всі вдома.
— У мене все гаразд, — застогнала дівчина. — Окей, не все. Тобто все якраз не гаразд. Але це не має жодного стосунку до маминої версії.
— Де ти провела ніч?
Рута завагалася, доки відповісти:
— У анестезіолога, який виходжував мене в реанімації.
Якийсь час Інді мовчала, обмірковуючи почуте.
— Ти з ним… ну… — Сестра не приховувала відрази.
Рута заплющила очі й ледь закинула голову.
— Ні, я не спала з ним. Але, блін, навіть якби й так, що з того?
— Нічого! Ти тупо не помічаєш, не усвідомлюєш, що з тобою відбувається. Ти геть пустилася берега!
Вуха різонули знайомі високі тони, що проступали в голосі Григора, коли він волав, і Рута, спалахнувши, не вигадала нічого кращого за крикнути:
— Хто ти така, щоб засуджувати!
— Ти й зараз лише про себе думаєш! — дорікнула сестра. — А я говорю про маму, не про тебе!
— О, не треба, я тебе прошу, — крізь зуби процідила дівчина. — Останнє, чого я зараз потребую, — це вислуховувати від тебе нотацію. Його звати Тимофій, йому двадцять шість, і мені здавалося, що він нормальний. Я сподівалася, він зможе мені допомогти. Але помилилася. Вкотре. У цього козла на телефоні була папка з моїми фотками в білизні. Йому треба було тільки затягти мене в ліжко. — Вона видихнула, голос згас. — Я щойно звалила від нього, і мені більше немає куди піти.
Чверть хвилини сестри німували. Потім Інді мовила:
— Зателефонуй мамі.
Рута знала, що не телефонуватиме, одначе стомлено промимрила:
— Добре, але…
— Ніяких «але». Зателефонуй. — Пауза. — І набереш, коли будеш у Тернополі.
Після чого розірвала зв’язок.
Кілька секунд Рута крутила в руках телефон. Від згадки про матір стискалося серце, проте телефонувати вона не збиралася. Принаймні поки що. З іншого боку, Рута боялася, що Аміна справді заявить про її зникнення в поліцію, після чого її зловлять і силоміць повернуть додому. Поміркувавши, дівчина відкрила додаток «Повідомлення» та надрукувала есемес:
08:01
Зі мною все добре. Повернуся сьогодні або завтра. Мусиш мені вірити. Будь ласка, не хвилюйся…
Перечитавши, вона натиснула «Надіслати», переконалася, що повідомлення доставлено, і вимкнула смартфон.
68
Дорогою до Тернополя Рута подумки повернулася до останнього сновидіння: що більше міркувала про нього, то дужче переконувалася, що знає Марка. Ні, вона не знайома з ним, але точно десь бачила. Це вочевидь було давно та стосувалося… Дівчина взялася терти лоба. У надрах свідомості зринув невиразний спогад: це якось пов’язано зі школою. Її школою?.. Рута наморщила носа. Ні. Марк з вигляду її одноліток, якби він навчався у дванадцятій, вона була б його відразу впізнала.
Але котрою тоді?
Рута довго копирсалася у спогадах, але нічого вартого уваги більше звідти не витягла, тож на під’їзді до Кременця ввімкнула телефон, під’єдналася до Інтернету та ввела у Google запит: «Марк школа Рівне». Угорі списку результатів сервер розмістив посилання на статтю трирічної давності, опубліковану на сайті газети «Рівне вечірнє». Рутині очі розширилися. Вона натиснула на заголовок і стала читати:
У РІВНОМУ БЕЗВІСТИ ЗНИК ПІДЛІТОК (ФОТО)
23.05.2016 09:32
Чотирнадцятирічний школяр зник у п’ятницю, 20 травня.
Як інформують у прес-службі Обласного управління національної поліції, вже третій день поліцейські Рівненської області розшукують безвісти зниклого неповнолітнього хлопця.
Грозан Марк Вікторович (нар. 4 березня 2002 року) у п’ятницю, 20 травня, о десятій ранку вийшов із багатоповерхівки на вулиці Квітки-Основ’яненка, в якій донедавна мешкала його сім’я, та до цього часу не повернувся. Хлопець навчався у восьмому класі ЗОШ № 15 міста Рівного.
Батько Марка, Віктор Грозан, у 2015–2016 роках очолював мережу меблевих салонів «Затишна кімната» у Рівненській та Волинській областях і якраз напередодні синового зникнення отримав підвищення — посаду регіонального директора компанії у Львові. Грозани готувалися до переїзду, і Марк зник за лічені хвилини до того, як сім’я мала вирушити до Львова.
Нашому кореспондентові також стало відомо, що з певних, не зумовлених станом здоров’я, причин Марк Грозан упродовж останнього місяця не відвідував школу й навчався за індивідуальним планом.
Прикмети хлопця: зріст 150–155 см, плечі вузькі, волосся середньої довжини, трохи кучеряве на кінчиках, русяве. Обличчя кругле, з пухкими щоками, має помітну ямку на підборідді. Очі зеленкувато-сірі. Був одягнутий у футболку зеленого кольору, сині джинси та чорно-білі напівкеди «Converse».
Поліцейські шукають Марка та просять усіх, хто має хоч якусь інформацію про його місцеперебування, негайно повідомити її, зателефонувавши на спецлінію за номером 102 чи звернувшись до найближчого відділення національної поліції.
Вона пригадала: три роки тому про це зникнення говорило все місто.
Під текстом було вміщено фотографію, з якої на Руту дивився щокатий хлопчак у кумедних круглих окулярах і просторому сірому худі. Руки ховалися в накладній кишені на животі, голова втискалася поміж пліч — хлопець усміхався, проте відчувалося, що фотографуватися не любить. Рута, примружившись, наблизила обличчя до екрана. Звісно, той, кого вона зустріла
