Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

За хвилину Марк заговорив уже спокійніше:

«Знаю, ти мені не віриш. Але прийде час, і ти згадаєш мою розповідь. Обов’язково. Просто запам’ятай: перший — четвертий — другий — шостий — другий — восьмий — другий — десятий — і насамкінець п’ятий».

Дівчина ще раз поглянула на аркуш із цифрами. Маркова розповідь, вочевидь, була безглуздою вигадкою, його історія просто не могла мати логічного обґрунтування, тож Рута вирішила не марнувати час на подальші розпитування. Вона зіжмакала папірець і заштовхала його до кишені.

«Звідки ти це все дізнався?»

«Що саме?» Марк спрямував погляд не на обличчя, а на кишеню, куди Рута поклала намальовану ним схему.

«Ну, про цей будинок, про те, що тут роблять істоти, про мене врешті-решт».

«Ти не одна така, — ухильно відповів хлопець. — Далеко не перша».

«Це не відповідь».

Його погляд раптом став тоскним, наче в собаки, що дивиться на їжу, до якої не в змозі дотягтися, і якимось недоречно тріпотливим голосом Марк проказав:

«Я достатньо довго тут, щоб розібратися».

І знову — його обличчя видалося знайомим. Проте за мить Рута викинула це з голови. Тривожна здогадка немовби пробила діру в її черепі й палаючим метеором прошила мозок, розбризкуючи навсібіч усі інші думки. У свідомості дівчини несподівано чітко постало розуміння, чому весь час відчувала, начебто Марк якийсь дивний. Він нагадував радше річ, а не людину. Щось, що мало б давно сконати, проте досі живе.

Глянувши через плече, хлопець знову кинув погляд на схід, а тоді схопив Руту за руку та повів геть. Ось тільки, хай скільки дівчина озиралася, вона не бачила темряви, яка б сунула навздогін. Небо над їхніми головами залишалося світлим.

66

Марк провів Руту до місця, де вони залишили велики, після чого, гарячкуючи, наказав якомога швидше забиратися з міста.

Дівчина вмостилася на велосипед, востаннє подивилася на хлопця та закрутила педалі. Вирулила на Соборну і, петляючи між ямами, попрямувала на захід. У межах міста дорога ще була більш-менш, тож за чверть години Рута дісталася Луцького кільця — кругової розв’язки на північному заході Рівного, за якою починалося шосе на Луцьк.

Після кільця дорога стала набагато гіршою. Дівчина, вимушено сповільнившись, нарешті помітила, що обидва колеса трохи спустили. Вона проїхала півкілометра, посеред Обарова зупинилася та зняла з рами насос. Виштовхавши велосипед на узбіччя, Рута обстежила поглядом довколишній ландшафт. Обабіч поруйнованої луцької траси темніли зарості, лиш де-не-де у просвітах між гіллям виднілися руїни колись ошатних котеджів. Не виявивши нічого підозрілого, вона присіла та підкачала спершу переднє, потім заднє колеса.

Рута вже майже закінчила й готувалася зняти шланг насоса з ніпеля, коли раптом у кущах праворуч і трохи позаду себе почула шелест і потріскування. Наче хтось, не переймаючись здійнятим шумом, продирався крізь чагарі до дороги. Дівчина завмерла і, не підводячись, повернула голову на той звук.

Секунд десять нічого не відбувалось, а потім на витягнуту вздовж дороги й зарослу високою травою галявину вийшла літня жінка. Рідке сиве волосся було заколото гребінцем. Пом’ята нічна сорочка сповзла з плеча, оголивши з одного боку зморшкуваті груди. Жінка завмерла за кілька кроків від порепаного асфальту й закрутила головою. Коли обличчя на мить опинилося перед Рутою, дівчина розгледіла моторошно закочені очі без зіниць. Спиною шугнули мурахи.

Сновида.

Рута затамувала подих. Жінка не рухалася. Дівчина виждала хвилину, а тоді взяла до рук захисний копачок, різким рухом зняла шланг насоса, та поставити ковпачок на місце не встигла. Ніпель пирснув повітрям, видавши коротке насичене «чш-ш-ш». Жінка стрепенулася та повела головою до Рути.

А наступної миті зі сходу, від міста, надійшов глухий виляск. Через три секунди до місця, де застигла дівчина, немовби докотилася хвиля від вибуху. Повітря — вся його маса відразу — зрушила з місця й неначе зсунулася на кілька метрів на захід. Рута відчула легкий поштовх у груди, побачила, як синхронно нагнулися, ніби кивнувши, а потім випросталися дерева, почула, як, сколихнувшись, зашелестіла трава.

Літня жінка із закоченими очима попрямувала до асфальтівки. Дорогою її ноги заплуталися в траві, вона впала на випростані руки, проте майже відразу підвелася та побрела на Руту далі. З переляку дівчина впустила захисний ковпачок. Розуміючи, що не встигне знайти його до того, як стара наблизиться, вона схопила першу, до якої змогла дотягтися, каменюку і, випроставшись, пожбурила нею в жінку. Камінь поцілив у шию над лівою ключицею, відскочив і вдарив у підборіддя. Жінка закинула голову та вишкірилася, але удар несподівано збив її з пантелику. Вона заклякла та витріщалася тепер у той бік, де камінь приземлився на дорогу, а не туди, звідки він прилетів. Остерігаючись, аби не хруснуло в коліні, Рута опустилася навпочіпки, навпомацки відшукала ковпачок, а тоді тремтячими пальцями накрутила його на ніпель.

Віддалившись на півсотні метрів, дівчина озирнулася. Жінка із закоченими очима йшла за нею назирці, одначе Рута цим не переймалася — вона легко відірветься. Значно більше хвилювало те, що коїлося над містом. Темрява розпухала, наче дріжджове тісто, у розривах, де чорнота здавалася не такою щільною, вихоплювалися темно-бузкові протуберанці. Вони розхристано звивалися на тлі сірого неба, схожі на зміїв, що підняли голови, видивляючись, хто їх потурбував.

Рута відвернулася та щодуху закрутила педалі.

Вона гнала, не зупиняючись, наступні кілька годин.

67

Прокинувшись, Рута виявила, що вона на дивані сама. Дівчина перевернулася на спину, потягнулася, піднесла долоню до рота й кілька разів хекнула, перевіряючи віддих.

Сонце вже зійшло, однак було ще рано. Рута нахилилася до широкого бильця, взяла до рук телефон, увімкнула його і, дочекавшись, поки стихнуть повідомлення про пропущені дзвінки від Аміни, подивилася на екран. За чверть восьма. А тоді прислухалася. Знадвору чулися приглушені голоси, у ванній хлюпала вода, крізь її шум пробивалося гугняве наспівування. Тимофій Русецький, мугикаючи під носа примітивну мелодію, приймав душ.

Згадавши сновидіння, Рута насупилася. Цього разу вона не бачила істот і, попри зустріч зі сновидою, відносно легко відірвалася від пітьми, а тому гнітюче відчуття, що оселилось у свідомості після розмови з Анною Чорнай, притупилося. Проте дівчина супилася, бо їй не подобалося почуте від Марка. Якщо відверто, Марк їй теж не сподобався, хоч і видавався знайомим. Спершу Рута вирішила викинути його з голови, але згодом, повагавшись, усе ж наблизила смартфон до очей, відкрила блокнот і похапцем, поки числа не зникли