Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

86

На місці кіоску лежала купа розкришеної цегли та гнилої деревини.

Рута мимохідь обвела поглядом велосипед і, ладна бігти до під’їзду, скочила на ноги, проте завмерла обличчям на північ. Чорнота витягнулася від Палацу дітей та молоді через Рутину багатоповерхівку аж до дванадцятої школи й далі, та шокувало не це. Пітьма рухалася. Вона й раніше мінилася та вистрілювала протуберанцями, а тепер пульсувала вся її маса відразу. Немов жива. Темрява на півночі розмірено надималася й опадала, неначе ковальський міх для роздування вогню, видаючи схожі на стогін якоїсь тварини-гіганта звуки. Що кілька секунд у стогони вплітався огидний вологий хрускіт, ніби десь там у чорноті тисячі собак водночас угризалися в товстенні кістки. Зрідка понад усім цим розлягався, мовби від падіння чогось дуже важкого, гуркітливий виляск, супроводжуваний дзенькотом розбитого скла.

У темряві абсолютно точно відбувалося щось недобре, але Рута не мала жодного бажання дізнаватися, що саме.

Дівчина вибралася з кущів, оббігла будівлю та влетіла до під’їзду, в якому мешкав Яків Демидович. На мить її засліпила темрява, Рута зупинилася, важко сапаючи й чекаючи, поки зіниці розширяться достатньо, щоби бачити в півсутінках. Потому, уважно стежачи, куди ступає, вона рушила на четвертий поверх.

За дві хвилини Рута наблизилася до квартири Чорная. Вона часто дихала, однак серце гнало кров так швидко, що вона не встигала насичуватися киснем. Що, як двері замкнені? Їй доведеться придумати, як висадити їх, це саме по собі ще те завдання, але ще важче провернути його, не здіймаючи шуму. Продовжуючи безпомічно, наче викинута на берег рибина, зіпати ротом, Рута згадала про сновид і затремтіла.

Тільки не сновиди, — застукотіло в голові, — будь ласка, будь ласка, тільки не сновиди!

Велосипед залишився надто далеко від входу до будівлі, тож якщо зараз хтось її виявить, їй кінець.

Рута торкнулася дверної ручки з таким виразом на обличчі, немовби боялася, що та вибухне, потому заплющилася, смикнула її вниз і полегшено зітхнула: вхідні двері стояли незамкненими.

У ніздрі вдарив сморід зіпрілого паперу. Дівчина пройшла за поріг і, тримаючи вхідні двері напіввідчиненими, роззирнулася. Квартира була двокімнатною. Навпроти входу розташовувався прохід до невеликої спальні. Праворуч наполовину перекритий поваленою шафою для одягу коридор вів до великої вітальні. Ліворуч були ванна, туалет і кухня.

Передусім, настрашено завмираючи, Рута позаглядала до всіх кімнат і лише після того, як переконалася, що у квартирі, крім неї, нікого немає, зачинила за собою вхідні двері.

Пошук почала зі спальні. У невеликій кімнаті майже не було де розвернутися. Вузька дводверна шафа, широке двоспальне ліжко з невисокими тумбочками обабіч, робочий стіл із купою письмового приладдя, принтером і допотопним, ще ламповим монітором «Samsung» на ньому. Рута полізла в тумбочки, вигребла весь мотлох із шафи, перевернула монітор, обшукала стіл і підлогу під столом. Подивилася навіть під ліжко, але нічого схожого на жовтий «Молескін» не знайшла.

Через п’ять хвилин дівчина подалася до вітальні. Там був великий диван, два крісла, журнальний столик і телевізор із тріснутим екраном в кутку перед балконом. Над диваном висіла трирівнева консольна полиця, а навпроти на всю довжину стіни витяглася велетенська книжкова шафа — все до краю заставлене книгами. Рута кинула погляд за диван, здіймаючи хмари душної пилюки, відсунула обидва крісла, познімала книги з консольної полиці, проте потім зупинилася. Анниного щоденника ніде не було.

Що, як він не в квартирі? — розгублено крутила головою дівчина. — Що, як Анна залишила записник у машині? Або взагалі зберігала у школі?

Рута вже намірилися забратися з вітальні, щоб обстежити шухляди у перехнябленій коридорній шафі, коли раптом зачепилася поглядом за одну книжку. Вона не вважала Якова Демидовича педантом, але книги завжди були для нього предметом особливої дбайливості. Навіть зараз, попри навколишній безлад, книги в шафі було розміщено строго за авторами й за роками видання для кожного автора. За винятком однієї — на четвертій унизу полиці, що лежала горизонтально поверх інших книжок. Усі вертикально, у строгому порядку, а одна просто лежить. Корінець книжки був коричневий, та попри це Рута випростала руку й узяла її. На палітурці не було назви, а внизу, під задньою сторінкою обкладинки, теліпалася гумка, що розсипалася від самого доторку. Дівчина перегорнула обкладинку й похлинулася вдихом — вона тримала в руках «Молескін» Анни. Кілька секунд Рута розгублено кліпала, не вірячи в те, що їй вдалося. Записник від часу потемнів, став майже бронзовим, і якби він не лежав, а стояв вертикально, вона нізащо не виявила б його серед тисяч інших книг у цій квартирі.

Не вчитуючись, дівчина перегорнула кілька сторінок. Записи вицвіли, та абсолютно точно залишалися читабельними. Від нервозного передчуття у неї на секунду потемніло в очах. Утім Рута швидко опанувала себе, згорнула записник, прошмигнула під скособоченою шафою назад у коридор, повернулася до спальні та підступила впритул до вікна. Тут було трохи світліше.

Вона взялася гарячково шелестіти сторінками, шукаючи останні записи, проте прочитати нічого не встигла. Крізь одноманітний бентежний гул, який і на мить не затихав і весь цей час пульсував на півночі, несподівано прорвався оглушливий гуркіт. Звук був такої сили, що в будинку затремтіли шибки, а підлога захиталася, наче під час землетрусу. Рута виглянула у вікно якраз учасно, щоби побачити, як цегляна дев’ятиповерхівка на Княгині Ольги, метрів за двісті від будинку Якова, немовби провалюється сама в себе. Її стіни раптом укрилися тріщинами, бетонні перекриття, неначе доміно, почали руйнуватися під власною вагою, зриваючи від підніжжя густі хмари пилу. За чверть хвилини з гуркотінням, від якого закладало вуха, тридцятиметрова дев’ятиповерхівка впала, повністю щезнувши в клубах сірої порохняви. За пиловою хмарою мав би виднітися парк Шевченка, а натомість зловісно тріпотіла пітьма.

«Ніхріна собі», — прошепотіла Рута. Вібрація вляглася, однак дівчиною продовжувало тіпати, тепер уже з переляку.

Притиснувши записник до грудей, вона метнулася з квартири. Мерщій збігла на перший поверх, озираючись на чорноту, обігнула будівлі, виштовхала з кущів свій «Dorozhnik» і помчала на південь, геть від темряви.

Земля під колесами час від часу здригалася так, ніби десь позаду тривало виверження вулкана. Рута більше не мала чіткого плану та рухалась навмання. Вирішила, що виїде за місто й заховається в кущах понад дорогою, сподіваючись, що їй вистачить часу до того, як спрацює будильник, аби хоча б одним оком кинути в Аннин щоденник. Вона розуміла, що це її останній шанс — удруге поцупити записник з-під носа у потвор не вдасться, — а тому, мружачи очі