Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
Рута збагнула, що «руїною» Анна позначала ветхий світ по той бік сну, а «хмарою» — темряву, з якої з’являються істоти.
Згорбившись над «Молескіном», Рута продовжила читати.
26.10.2012
Знову дівчинка. Та сама. Машка. Цього разу хмара вигулькнула підозріло близько до старого автовокзалу, і я відразу забралася на захід, від гріха подалі, і мала́ весь час плелася за мною хвостиком.
Я спробувала її розговорити, проте вона не реагувала. Взагалі. Лише зиркала спідлоба та мовчки сунула назирці. І це було… ну, не те щоб страшно, просто мало такий вигляд, начебто Машка — це маленький голодний стерв’ятник, який лише чекає на момент, коли я впаду, щоб почати викльовувати мені очі.
Дурне порівняння, та якось так я це відчула.
Поки ми отак крокували, у моїй голові виникла думка, що Машка може мати якісь свої рахунки зі світом, тобто ми втікаємо від її, а не від моєї хмари, і це, звісно, мені не дуже сподобалося, тож я зупинилась, присіла біля неї та запитала, що вона хоче. І тоді Машка нарешті відповіла. Сказала, що хоче повернутися додому. Я поцікавилася, де її дім, але вона знову наче води в рот набрала.
Це все дуже дивно.
Наступним був уже прочитаний запис за 2 листопада. Рута перескочила його.
04.11.2012
Цієї ночі насолоджувалася безсонням. Читала десь до четвертої. Решту часу міркувала про дівчинку зі сну. Багато всього незрозумілого з нею, і це не дає спокою.
На ранок таки пішла до вказаного нею будинку. Нічого такого, просто подивитися. Біля будинку відчула шкірою несильну вібрацію в повітрі (може, здалося). Таке буває, коли наближаєшся до ліній електропередач чи до гігантського трансформатора під напругою, але, мабуть, я себе накрутила.
Зайти до будинку не наважилися. Не те щоб злякалася, просто не схотіла. По-дитячому це якось було б. Тож просто роздивлялася.
Ну, загалом саме те, що я й думала: будинок як будинок.
Крім того, за останні кілька місяців чорнота відступила. Я бачила, як вона виповзає з-за горизонту, але не встигає наблизитися. Я прокидалася швидше.
Тому навіщо?
19.11.2012
Майже два тижні відносного спокою, і сьогодні знову з’явилася ця мала. І ще й причепилася з претензіями, мовляв, чому я не скористалася її «ритуалом». Я не зреагувала, та мене насторожило, звідки вона знає, що я не скористалася. Чи означає це, що якби я скористалася її порадою, ця шмаркачка відразу про це дізналася б? Але як?
Я відповіла, що це взагалі-то не її клопіт, і тоді вона мене вдарила — несильно, ледь штурхнула рукою, так зазвичай б’ють ще зовсім несвідомі діти, — і втекла.
21.11.2012
Сьогодні знову не сплю. Намагаюсь уявити, скільки людей у цей самий момент змінюють минуле вві сні. Тисячі? І так щоночі. Ми не знаємо достеменно фізичного механізму, але я переконана, що будь-яка людина з надлишковими зв’язками в мозку спроможна це робити. Проблема в тому, що майже ніхто цього не усвідомлює. А потім вони й гинуть отак само — засинають і не прокидаються, не усвідомлюючи, що Всесвіт «підчищає» їх уві сні. Я міркувала про це ще в Геттінгені: скільки життів можна було б урятувати, якби була можливість поширити наявну в нас інформацію? На жаль, Райнер мав слушність: здатність деформувати минуле так глибоко вкорінена в саму текстуру реальності, що для сторонніх науковців просто не існує методики її підтвердження. Хай що б ми змінювали, для решти спостерігачів здаватиметься, ніби так і було. Відповідно, у разі оприлюднення результатів наукова спільнота вважатиме всю нашу групу збіговиськом недоумкуватих шарлатанів. І тоді професорові можна забути про ґранти, головування в Медичному центрі, публікацію статей і т. п.
Я все розумію, але як усе-таки жаль…
22.11.2012
Машка.
Не знаю, як пояснити, але вона починає поводитися дивно. Вона й раніше викликала питання, а тепер… Цієї ночі знову знайшла мене. Знову переважно мовчала, тільки ходила слідом. Одначе сьогодні вперше було моторошно. Не здогадуюся чому. Напевно, через те, що досі не можу ідентифікувати її природу в реальності. Хто вона? І що тут робить? Ну тобто є сновиди, є ходаки, що виринають із темряви, і є особливі, та ця мала інакша. Ні перше, ні друге, ні третє.
Щось, що має людську подобу, проте людиною не є.
Рута відволіклася від щоденника й на кілька секунд утупилась нерухомим поглядом у порожнечу павільйону. Думала про те, як точно остання фраза описує її враження від Марка: щось, що мало б давно сконати, та досі живе. Вона б не здивувалась, якби виявила, що Машка мешкала в тому будинку на Квітки-Основ’яненка.
Із роздумів її вивело коротке глухе постукування та розкотистий тріск, що долинули з півночі, — схоже, пітьма дісталася парку Шевченка. Часу лишалось обмаль. Вистромивши між губами кінчик язика, Рута швидко прогортала сторінки до роздруківки із зображеннями нейронів, яку Анна Чорнай показувала на зустрічі. Нотатки після роздруківки було зроблено розмашистим, несамовитим почерком, через що текст — чотири сторінки до місця, де записи обривалися, — здавався якимось немовби колючим.
10.06.2019
З хорошого — сьогодні нарешті зустрілася з Рутою. Підстерегла її під її ж будинком. Усе пояснила. Зважаючи на обставини, дівчина трималася непогано. Думаю, у неї все буде гаразд. Якби не вагітність, була б цілком певна.
З поганого — під кінець розмови я заснула. Десять чашок кави вже не допомагають. Я просто вирубилася посеред розмови, не відчуваючи цього. І це недобре. Ще гірше — це те, що люди з пітьми (Рута називає їх істотами) вже були в кав’ярні… обступили мене… вони просто чекали, коли я провалюсь у сон, і відразу взялися душити…
Із цим треба щось робити. Я довго так не витримаю.
…більше не маю права на помилку.
10.06.2019, пізній вечір
Я весь цей час не туди дивилася. Зациклилася на вентролатеральній преоптичній ділянці, але її руйнація призводить до
